Глава 13

Давид

Не очікував від Марго такої підстави!… Якби вона хоча б зателефонувала, я б не опинився в становищі повного ідіота. Звичайно, збирався все пояснити про нас з Євою, але ж не зараз! Вигадав би якусь правдоподібну історію, скажімо, про те, що вона повинна терміново поїхати. 

– Йди, ми тебе доженемо. 

Тримаю Женю за талію. Проводжаю очима близнюків, які побігли вперед куштувати печиво. 

– Давиде, що це було? – з роздумів мене вириває женін голос. 

Ошелешений, це мало сказати, вона явно втратила дар мови, коли почула версію моєї сестри. 

– Я нічого не маю проти Маргарити, вона чудова дівчина, гостинна… Але що з приводу мого статусу нареченої? Може мені почулося?   

Я неохоче розтискаю наші обійми. 

– Женю, – підбираю обережно слова. – Я вам все потім поясню. Це довга історія і я ніяк не очікував побачити тут сестру. 

– Зрозуміло, але…

– Просто мені підіграйте. Мої родичі тут довго не затримаються, не хочу зараз сімейних сцен і розпитувань. 

Тепер вона дивиться на мене як на навіженого.

– Тобто, підігарти? Вдати вашу наречену?! 

– А чому ні? Марго буде мочати, а дід ніколи не бачив мою колишню дівчину і я взагалі не певен, що він пам’ятає її ім’я. Вам це нічим не загрожує, я ж не змушую їхати зараз в РАЦС і ставити штамп в паспорті!

– Цього тільки не вистачає! – у неї на щоках спалахує рум’янець. – Якби я знала, що ви задумали…

– В мене не було навіть припущення, що на дачі хтось є! – повторюю, бо бачу, що мені ніхто не вірить. – Треба присягнути на Біблії? 

Женя хмикає, розводить руками, але зрештою відчуваю, що зможу її вмовити.

– Зіграємо спектакль на дві години, більше я нічого не проситиму. 

– Будемо прикидатися закоханими? – кидає сердито. – Це ж чистої води обман, навіщо це вам, дурити рідних, я не розумію! Вони ж все одно дізнаються правду! 

Я бачу, що без пояснень не обійдеться. 

– Як вам сказати. Дід замінив нам з сестрою батьків і я не хочу завдавати йому такої прикрості! Старий приїхав аж з-за кордону щоб познайомитись з моєю нареченою, все чекає, щоб я нарешті взявся за розум. Йому під вісімдесят, самі розумієте, невідомо, чи побачимося ще.

– І чому ви вирішили, що я підійду на цю роль? 

– Я нічого не вирішував! – всердині все кипить. – Так склалися обставини. Іноді люди розбігаються, думаю ви про таке чули.

Женя більше нічого не питає. По обличчю пробігає тінь, піджимає губи.

– Доводилось. Але я завжди думала, що ніхто не шукає заміну в той самий день…

Ми могли б ще невідомо скільки сперечатися, бо ця гра Жені точно не подобається, але з будинку знову виглядає Марго. 

– Давид, Женя, чого ви там застрягли? Йдіть, я вже накрила стіл! 

Вона стоїть на ганку, склавши руки на грудях, тому хочеш чи ні нам треба щось вирішувати. Моя так звана наречена важко зітхає. 

– Сподіваюсь, цілуватися не обов’язково? 

Не розумію це жарт чи вона знущається. Бере мене під руку, але дивиться в сторону, на клумбу з айстрами. 

– Спробуємо обійтися, – бовкаю перше, що скочило на язик. – Але дід нам не повірить, якщо ми будемо триматися на піонерській відстані. 

– Ви щось знаєте про піонерів? Це ж треба!

– Улюблена фраза діда Степана. Таке собі попередження, яке він робив, коли я почав бігати за дівчатами. 

– Ваш дідусь вміє влучно висловлюватись! 

–Твій!

Женя здивовано піднімає голову, а я задивляюсь в її волошкові сердиті очі.

– Не зрозуміла?

– Думаю наречені звертаються одне до одного на “ти”. 

Ми зупиняємось майже біля порога, але Марго вмикає свій погляд-рентген, який я знаю з дитинства. Мабуть тому і роблю те, чого обіцяв уникати. Нахиляюсь і цілую Женю в губи.