Глава 11

Давид

Чесно кажучи, я очікував, що по дорозі точно щось трапиться. Двоє дітей, у яких шило в попі – це випробування не для кожного! Весь час поглядаю у дзеркало заднього виду, але Женя мене дивує. Примудряється так зайняти близнюків, що нам не довелося жодного разу зупинитися! 

Майже не помічаю, як ми долаємо двадцять кілометрів, звертаємо до “Сонячного” і їдемо вздовж головної вулиці. Сюрприз! Виявляється, тут багато чого змінилося. За останні два роки з дачного кооперативу місце перетворилося на пристойний район. Правда дещо так і не змінилося – недобудований дім мого сусіда, такий собі ексклюзив.

Варя одразу його помічає і знову прилипає носом до скла.

– Дивіться, коник на даху! – аж підстрибує і смикає брата за рукав. 

– Це флюгер, Варю, він показує, куди дме вітер. 

– А як?

Женя починає все пояснювати, але у малої бешкетниці встигає розігратися уява. Розумію її, насправді цей дім важко не помітити, бо над парканом височить щось схоже круглу недобудовану башту. 

– Дядя Давид, це твій замок? – Варя з надією повертається до мене.

– Ні, мій трохи далі…

Ловлю у дзеркалі погляд Жені, яка ледь стримує сміх. Завдяки дітям я виріс ще й до звання принца чи то короля з власним замком! Вона цю думку не спростовує, відвертається до вікна, але я не можу не помітити, як їй личить посмішка. Наче стирає сліди постійної тривоги. 

– Майже приїхали! – скидаю швидкість, гальмую і виходжу з машини, щоб відчинити ворота. – Я поки що піду першим, а потім вас покличу, погуляйте десь недалеко!

У мене дивні відчуття. Все нагадує про часи, коли я їздив сюди підлітком, правда тоді це була звичайна хата. Це вже потім я вмовив діда збудувати нормальний дім з усіма зручностями. Найменше, що я міг для нього зробити! Після тієї аварії, коли батьки загинули, він міг не забирати нас з Марго, а залишити у дитбудинку. Мені тоді було чотирнадцять –  найдурніший вік! Соромно згадувати, скільки витріпав діду Степану нервів! 

Мені не хотілося жити в селі, а зараз залюбки б сюди переїхав. Тиша! Давно помітив, що відсутність постійного шуму прикручує мої емоції, які ніде не поділись. Поки поруч була Женя з дітьми, вдавалося загнати злість глибоко в душу, але тепер вона знову підіймає голову. Прокляття! Не хочу навіть згадувати про Єву, а тим більше розмірковувати, чому вона так вчинила! Якби було можна, випалив би все до тла! 

Придушую лють, просто йду до хати, дістаю ключі, але не встигаю вставити в замкову щілину, як двері самі прочиняються. От тепер я точно змушений все викинути з голови! 

Потихеньку штовхаю їх і заглядаю всередину. Над будинком висить камера, а двері на сигналізації, але серед злодіїв також трапляються віртуози. 

Роблю крок. В коридорі нікого немає, зазираю у вітальню – так само! Повільно рухаюсь до кухні і тут мені під ноги вилітає рудий шматок хутра. Хвіст задраний трубою, жовтогарячі очі і коронне “Няв”! Я просто застигаю на місці.

– Кексе, що ти тут робиш?! – дивлюсь на кота сестри, який радісно нявчить і треться об мою ногу. – Де твоя хазяйка? 

Пухнастий бандит наче все розуміє, повертає до кухні і стрибає на підвіконня. Я провожаю його очима і саме тепер бачу Марго, яка проходить повз будинок і прямує до воріт. Якраз туди, де чекають Женя з малюками.