Глава 10

Женя

Добре, що я не встигла повністю розпакувати речі. Попри те, що ми тільки виїхали, вони дивним чином розкидані по всьому дому. Щось, звичайно, взяли погратися діти, хоча я й не дозволяла – потім шукай м’ячики для тренувань у вазі з квітами. Матвій з Варею ще ті два енерджайзера, за якими я не встигаю слідкувати, але зараз, як не дивно, вони досить тихо поводяться. Може через присутність Давида.

Коли годиною пізніше спускаємось вниз, він вже встигає підігнати машину до дверей і чекає на нас. Зосереджений. Дивиться кудись під ноги. 

Варя висмикує руку, за яку я її тримаю, і підбігає до Давида, теж зупиняється поруч. Уважно щось розглядає, потім присідає і обличчя розцвітає від посмішки.

– Ти теж думаєш це плинц? – тицяє в землю під ногами пальчиком.

– Принц? – Давид наче прокидається. Брови здивовано повзуть вгору, але Варя терпляче показує на свою знахідку.  

– Мурашиний! Дивись яку він тягне величезну квітку, це для мурашиної королеви! 

Я підхожу і заглядаю Давиду через плече. Матвій теж приєднується до дійства і починає щось показувати знаками, але Варя голосно сперечається.

– Які ще вітрила? Це подарунок королеві! 

Мене розбирає сміх. Наш новий знайомий явно в шоці від уяви близнюків і гадки не мав, що шматок листочка, який тягне мураха одночасно вітрила для його корабля і букет прекрасній дамі. 

– Дядя Давид, скажи йому! – сердиться Варя. 

– До дорослих звертаються на “ви”, – доводиться мені втрутитись. – Варю, тобі через рік в школу! 

Мала ігнорує моє зауваження, продовжує благально дивитись знизу вгору, в той час як Матвій стоїть набурмосений. 

– Це не принц, – заявляє нарешті Давид і у Варі аж опускаються руки. – Це мураха Валера і він повертається з перегонів, де виграв головний приз. 

Варя слухає з роззявленим ротом, а потім перекладає Матвію. Цього достатньо. Діти знову присідають разом і я можу спокійно закинути речі в багажник. Беру тільки сумку з нашим одягом і деякі продукти, все інше ми домовились привезти пізніше. Поки влаштовую речі, в голові крутиться одна думка і я не можу промовчати. Поглядаю на Давида, який стоїть поруч. 

– Мураха Валера, серйозно? Заздрю вашим дітям, їм мабуть ніколи не буває нудно!

– В мене немає дітей, – спокійно відповідає він. – Поки що.

Не дивиться на мене, а я почуваюся ніяково. Це якась нісенітниця, зазвичай жінки страждають через нереалізовану потребу стати матір’ю, але щоб це був чоловік?! Краєм ока ще раз на нього кидаю: впевнений у собі, ще б пак з такою зовнішністю і грошима. Згадую букет в вітальні, раз купляє такі подарунки, то точно не жадібний. Може він прихований абьюзер? Як казала моя бабуся: “Не п’є, не палить і чорт йому радий?” 

Строїти подальші здогадки немає часу. 

– Можемо їхати, – Давид повертає мене на землю. – Вас не захитує? Якщо так, у мене в бардачку є пігулки, вони безпечні, можна дати дітям. Діють вже за десять хвилин. 

– Мене ні, а малих можна відправляти на тренажер для космонавтів.

– Вам пощастило, хоча діти, яких захитує, це не найгріше.

– Правда? 

– У моєї сестри є кіт, який не переносить дорогу, але вона іноді любить відпочити на дачі. Бере його з собою. 

Я прикушую губу, щоб стримати посмішку. Насправді чистити салон після того, як на сидіння знудило кота зовсім не смішно, але дивує інше. Уявляю розмір катастрофи, яку він згоден терпіти заради улюбленця сестри!

– В таком уразі можно капнути в переноску аромамасло м’яти чи імбіря. Тварини добре їх переносять, особливо коти.

– Тільки не кажіть, що у вас є ще й коти, – стиха відповідає Давид, але мене це чомусь чіпляє. 

– Були, чи ви натякаєте, що я та сама самотня жінка з тридцятьма кішками?

– І це в мене багата уява? 

Давид дивиться на мене, як на навіжену, але, на щастя, на цьому ми тему закриваємо. Сама не знаю, для чого я це сказала, зірвалося з язика, виходить десь в глибині душі у мене залишився комплекс! Скоро дійсно тридцять, а я не в стосунках… вже скільки? Підраховую подумки, три роки точно. З того часу, як розлучилася і коли стало ясно, що у Матвія серйозна вада слуху. Тоді я завалила себе роботою, бо треба було збирати кошти на обстеження і допомогти сестрі.  

Спогади важкі, відкидаю їх і силою змушую себе посміхнутися.  

 – Варю, Матвій, сідайте в машину! – кличу дітей, машу їм рукою – Тільки без мурашиного чемпіона, дайте йому відсвяткувати перемогу з друзями!

Близнюки неохоче погоджуються, але таки залазять в салон. Вовтузяться на задньому сидінні, а я починаю трохи нервувати. Переїхати на нове місце, в дім, якого я навіть не бачила? Геть на мене не схоже, але, як то кажуть пізно пити боржомі. І від легкої паніки мене рятує погляд Давида. Озирається, дивиться уважно.

– Вам зручно? Тоді поїхали.