Глава 8

Женя

– Це такий жарт? Дуже дотепно! – не хочу слухати далі і вже збираюсь йти до дітей, але Давид мене затримує. 

– Може все-таки вислухаєте?

Я обертаюсь. Бачу, що він знову зводить брови над переніссям, стримується, але моя відповідь точно не сподобалась. 

– Добре, – зітхаю. – Якщо у вас є на прикметі меценат, якому не потрібні гроші…

– Гроші потрібні всім, Женю! – Давид так легко долає межу, наче ми давні знайомі. Говорить нетерпляче, як викладач, що доводить студентці прописні істини. – Мова про інше, нам так чи інакше доведеться розбиратись з ремонтом і з нас двох я з цим справлюсь краще. А ваш ретрит, якщо ви навіть зробите спортзал посеред двору, затримає справу. Хіба що ви вважаєте, що група будівельників буде надихати жіночу компанію. 

– Я цього не казала! 

– Ну то подумайте хоча б зараз перед тим, як відмовлятися.

– Гаразд, – складаю на грудях руки. Задираю голову, щоб дивитись йому в очі. – То куди ж ви пропонуєте перебратися? 

– До мене на дачу. 

Западає тиша. Я просто вухам не вірю, бо це якась нісенітниця. Якщо у Давида дійсно є дача, та ще й десь недалеко, навіщо йому платити за чужий будинок? Мовчу, хоча питання так і висить на язиці і йому доводиться розщедритися на пояснення. 

 – Мій дім за двадцять кілометрів звідси, правда він не настільки новий, але місця  достатньо. Для восьми жінок точно! У вас буде два вихідних для гуляння босоніж по траві, співання мантр, чи що ви там плануєте, а у мене – шанс закрити питання з заміною паркета. Так достатньо зрозуміло, чи треба озвучити ще якісь потайні мотиви? 

– Достатньо. Але у мене буде умова – потім ми поділимо рахунок і я заплачу свою частину! 

Від цього я точно не хочу відступати. Краще взагалі відмінити ретрит, ніж знову наступити на ті самі граблі! Я ще не забула, що таке ділити майно, коли в тебе вимагають повернути навіть прикраси. Стає гидко, але я навчилась про це більше не думати. Просто перемикаюсь на те, що зараз важливіше. 

– Бачую що сперечатися немає сенсу, – Давид дивиться мені в очі, а куточок губ ледь помітно смикається. – Добре! Радий, що ми дійшли спільної мови. Мене хоча б не вважають маніяком, який намагається викрасти жінку з двома дітьми. Збирайте ваші коробки. Білизну і все, чого не вистачає ми можемо забрати з собою. Ліжка в домі є, вода, кухня, всі зручності і сад. Години вам вистачить? 

У мене виникає відчуття, що “пан меценат” більше за все хоче нас позбутися. Поки ми сиділи на кухні, він навіть посміхався, а зараз очі знову стають крижаними. Відвертається і ховає руки в кишені. Я слідкую за його поглядом і теж чіпляюсь за квіти у кутку. Дорогий букет валяється наче сміття, а Давид на секунду стискає руки в кулаки. Потім так само швидко виходить з кімнати і залишає мене саму, але чомусь застигає на порозі. 

Я обертаюсь і раптом чую ще один звук – тихе рипіння підлоги. Ловлю краєм ока знайому зелену піжаму.

– Варю! Ану йди сюди! – хапаю племінницю за руку, але вона тримається за нашого гостя.  – Тобі не казали, що підслуховувати погано? У нас з Давидом доросла розмова, а ти повинна зараз спати! 

– Не можу, бо мене хтось покусав! – підводить величезні блакитні очі, а потім протягує руку і задирає рукав. – Ось! 

Бачу звичайний слід від комариного укусу і розумію, що хитрюга знайшла перший ліпший привід, аби не залишатися в ліжку. 

– Це просто комар, – веду її за собою до аптечки дістаю масло чайного дерева та наношу крапельку на червоний слід. Тихенько втираю, але у Варі бешкетно поблискують очі. 

– А я не стану, як людина павук? – голосно шепоче вона і озирається на Давида. Чекає на його реакцію. 

– Думаю, що ні, – серйозно каже він. – Павуки кусають тільки чоловіків.

– А ти не боїшся? 

 – У мене є щеплення.

Давид теж підіймає рукав сорочки, де ховається маленький слід, скоріше всього шрам від якихось дитячих забавок. Варя завмирає з розкритим ротом, а я не знаю, плакати мені чи сміятися. Вперше бачу, щоб чужа людина так легко підігравала близнюкам. Та що там діти, поки Давид поруч, я сама почуваюся спокійніше. Він приймає рішення і бере на себе відповідальність, а я… Я чомусь готова йому довіритись, хоча удея переїзду досі здається божевільною. 

– Знаєш, дядя Давид запрошує нас в гості, – кажу Варі, коли ми закінчуємо лікування. – У нього є великий дім, в якому не водяться павуки. Поїдемо? 

Повторювати питання не треба. Варя киває, за мить обіймає мене за шию та  вилітає з кімнати. Мчить коридором, а ми залишаємося самі. І я чомусь відчуваю хвилювання.