Глава 5

Женя

Поки ми прибираємо у вітальні, взагалі не слідкую за часом. Все, що сталося, просто жахливо: дрібні скалки скла повсюди, розсипані камінці, пісок, водорості, але найгірше – вода просочилась під паркет і я майже впевнена, це не залишиться без наслідків. Доведеться сплачувати за розбитий акваріум і за ремонт, а це мені не по кишені! І головне - так невчасно! 

Мені хочеться плакати, тому майже не дивлюся на Давида аж поки він сам до мене не звертається. 

– Здається, все! Далі прибирати немає сенсу, дошки все одно повинні спочатку висохнути. 

Мене охоплює справжній відчай. Я так раділа, що у вітальні дерев'яна підлога, по якій можна ходити босоніж під час занять, а що тепер? Я навіть не встигну до завтра замовити коврове покриття! 

– Вважаєте, паркет стане дибки? Чи витримає? 

У мене в голосі слабка надія і Давид якось дуже уважно на мене дивиться. Між бровами з’являється зморшка, сердито піджимає губи. 

– У вас професійний інтерес?  

– Просто думки вголос, – я одразу жалкую, що дала слабину і нахиляюся, щоб забрати пакет зі сміттям. Обертаюсь до дітей, що тусуються біля вази, в якій плавають нещасні рибки. – Варя, що ви там робите? Може краще підете помалюєте? 

– А ти даси клейду? – мала миттю жвавішає і підбігає до мене. Рукава у худі мокрі, на колінах плями, але в очах вже очікування нових пригод.

– Крейдою малюють на вулиці, а самих я вас більше не відпущу! – намагаюся говорити суворо, щоб не піддатись на вмовляння, але у Варі завжди є запасний варіант.

– А з Давидом? 

Вона повертає сяюче обличчя до нашого непроханого гостя і той явно зависає. Мовчить, бо як і я абсолютно не готовий до такої пропозиції.

– Дядя Давид вже їде, – кажу впевнено. – Він і так через нас затримався, у нього багато справ! 

– А ти ще плиїдеш? Завтла?  – дівча задирає голову і дивиться Давиду в очі, після чого смикає брата за рукав. Матвій орієнтується миттєво, теж підбігає і робить жест пальцами, наче гладить себе по руці. – Він каже, будь ласка! – перекладає Варя, а я не знаю, куди подіти очі.

Все це так важко і водночас чутливо, її дитяча турбота та те, як легко вона сприймає особливість свого брата-близнюка. А ще дивна довіра, якою обидва прониклися до абсолютно чужої людини.

– Взагалі то в мене ще є розмова до вашої мами, – нарешті вимовляє наш гість. – Може ви дійсно поки помалюєте? Тільки вдома. 

Варя перезирається з Матвійком і раптом починає несамовито реготати. Щось показує знаками брату і той теж сміється, аж поки вони не вирішують розкрити причину таких веселощів.

– Женя не наша мама! – голосно видає Варя. – Вона наша тьотя, а мама поїхала за колдон залорбяти глоші! 

Давид повертає до мене голову і на його гарному обличчі тепер написано не те що здивування, а недовіра. 

– Це правда, – кажу, зітхаючи. – Діти зі мною тимчасово, поки сестра повернеться з Італії. Сподіваюсь, ви не збираєтесь звертатися до служби опіки і заявляти, що я не дбала про племінників? Я заплачу за акваріум, раптом що…

– Ага, і за циклювання нового паркету. Рибок не будемо рахувати, думаю ви не в курсі, скільки вони коштують.

Мене охоплює легка паніка, бо я не можу дозволити собі борги, особливо в таких розмірах! Я тільки відкрила ФОП, щоб займатися улюбленою справою і очікувала, що справлю враження на першу групу жінок, а вже вони дадуть мені гарні рекомендації. Розкручуся за півроку-рік. Тепер все летіло коту під хвіст!

– Ладно, про це зарано казати, – бурчить Давид. – Особливо враховуючи, що ваш договір оренди не має сили. Я підписав свій раніше, так що всі збитки будуть мені у подарунок!

– Ні, я не можу цього дозволити! – в мені постає незалежна жінка, але Давид обрубує суперечку на корню.

– Все, що ви не можете собі дозволити – залишати дітей і далі без нагляду! Тому з акваріумом я якось разберусь сам, а ви краще… не знаю, підсмажте дітям оладки. 

–Що?! – я вухам не вірю, бо найменше очікувала такої пропозиції. Одразу видно, що він звик віддавати розпорядження, може у нього і прислуга є з кухаркою? 

– Оладки! – радісно викує Варя. – А у тебе є мед чи варення? 

У мене є і те і інше, але зараз опускаються руки. Я хотіла швидко навести лад та відвезти дітей в кафе, але мене взяли в оборот. 

– Спробую знайти, – зітхаю я. – А ви поки поводьтесь тихо і не набридайте дяді Давиду. Олівці в коробці на столі, а зошит у  вашому рюкзаку! 

Кричу вже вслід, бо бешкетники вилітають геть з кімнати і ми з Давидом залишаємося наодинці.  

– Ви теж будете млинці? – не знаю, як продовжити розмову і бачу, як кутики його губ на мить здригаються. – Добре. Думаю за двадцять хвилин я управлюсь.