Епілог. Наші правила

За рік після весілля, якого не було, Ірина відкрила третій салон.

Приміщення вона орендувала на сім років із правом викупу. Кредит сплачувала з прибутку двох інших точок, партнерів не брала й кожен договір читала разом із Наталею. Дизайн робила Яна — за ринковим гонораром, офіційним договором і передоплатою.

Відкриття організовувала Дарина. Ірина звернулася до нашої агенції, попросила окремий кошторис і не торгувалася за дружньою ціною. Я підписала договір як директорка, але в день події прийшла гостею. Після всього, що сталося, ми обидві не хотіли знову плутати дружбу з роботою.

Салон розташувався на першому поверсі нового житлового будинку. Великі вікна, світлі стіни, окремі кабінети, жодних золотих панелей. Яна залишила відкритими бетонні колони, але пояснила це практично: їх не треба було вирівнювати, а зекономлені гроші пішли на вентиляцію.

— Бачиш, я теж умію рахувати, — сказала вона мені перед відкриттям.

— Ніколи не сумнівалася.

— Батько сумнівався. Тепер просить мене переробити ресторан.

— Погодишся?

— Лише після авансу.

Сергій за минулий рік продав сорок відсотків готельної компанії інвестиційній групі. Нові партнери погасили частину банківського кредиту, добудували корпус і поставили свого фінансового директора. Сергій лишився співвласником і керував операційною роботою, але більше не міг брати позики без погодження ради.

Яні він повернув борг повністю. Останній платіж прийшов у травні разом із коротким повідомленням: «Ти мала рацію щодо договору». Вона не зберегла його як сімейну реліквію, лише надіслала бухгалтерці підтвердження закриття.

З Іриною Сергій бачився кілька разів. Після продажу частки запропонував почати стосунки спочатку, без спільних грошей. Вона відмовилася. Не тому, що перестала кохати остаточно, а тому, що поруч із ним усе ще перевіряла, чи не пропущено важливе слово. Вона сказала мені це за вечерею, коли ми вперше після примирення поїхали вдвох за місто.

Нашу дружбу не вдалося повернути до колишньої форми, але нова виявилася надійнішою. Ми перестали телефонувати одна одній із вимогою негайно вирішити чужу проблему. Ірина не питала, скільки ночей Максим проводить у мене. Я не перевіряла її нові знайомства й не вимагала звітів про Сергія. Якщо вона хотіла зберегти щось між нами, прямо казала: «Це не для Максима». Якщо інформація стосувалася його, ми не обговорювали її без нього.

Іноді було незручно. На спільній вечері Ірина могла подивитися на нас і раптом замовкнути. Я пам’ятала, чому. Вона теж бачила, коли я чекала докору. Ми не заповнювали кожну паузу вибаченнями.

Максим переїхав до мене в лютому. Перед цим ми два вечори складали список витрат, обговорювали частку в комунальних платежах і сперечалися, що робити з його меблями. Мій диван був кращий, його обідній стіл — більший. Стіл залишили, диван продали, гроші Максим хотів віддати мені.

— Він був вашим, — сказав.

— Тепер у нас спільна вітальня.

— Тому треба домовитися.

Ми домовилися відкласти гроші на спільну подорож. У квітні поїхали до Португалії на десять днів. Це була перша моя відпустка за багато років, під час якої я не відкривала робочу пошту. Дарина керувала агенцією, а після повернення я запропонувала їй партнерство. Вона отримала частку й право самостійно вести великі проєкти.

До переїзду ми на двох сторінках записали, як ділимо спільні витрати. Квартира лишалася моєю, Максим платив половину комунальних витрат і фіксовану суму на спільний рахунок. Великі покупки понад двадцять тисяч гривень погоджували разом. Особисті кредити й професійні ризики кожного не ставали відповідальністю іншого без окремої згоди.

— Мама скаже, що ми перетворили життя на бухгалтерію, — зауважив Максим, коли підписував.

— Твоя мама тепер читає договори раніше за всіх.

— Це правда.

— А ти не хочеш проконсультуватися з юристом?

— Уже показав Наталі.

Я підняла очі.

— Коли ти встиг?

— Учора. Вона додала пункт про витрати на ремонт. Сказала, що ви можете підвищити вартість власної квартири моїми грошима, а потім вигнати.

— Наталя справді так сказала?

— Сказала м’якше, але сенс той самий.

— І що пропонує?

— Або я не вкладаю в капітальний ремонт, або ми фіксуємо компенсацію. Я обрав перше. Мені подобається ваша кухня.

— Наша кухня.

— У документі написано «квартира Соломії».

— У документі. У житті — наша.

Він усміхнувся й підписав останню сторінку. Ми домовилися про гроші заздалегідь, щоб потім не з’ясовувати, хто що мав на увазі.

У березні Максим познайомився з Оленою та моєю мамою. Сестра запросила нас на обід у Черкаси й попередила, що жодного спеціального прийому не буде. На столі однаково стояло стільки страв, наче приїхала делегація.

Мама знала про різницю у віці й про Ірину. Я розповіла заздалегідь, щоб перша зустріч не перетворилася на сімейне опитування. Вона протрималася сорок хвилин.

— Максиме, а ваші батьки як ставляться? — запитала за десертом.

— Батько не бере участі в моєму житті. Мамі знадобився час, але зараз ми спілкуємося нормально.

— Вона молодша за мене?

— Мамо, — попередила я.

— Я лише рахую.

— Ірині сорок дев’ять, — відповів Максим. — Ви старша.

— На скільки?

— На це питання я без адвоката не відповідатиму.

Олена засміялася, мама теж. Після цього допит закінчився.

На кухні сестра попросила мене допомогти з посудом.

— Він спокійніший, ніж я очікувала, — сказала.

— Що ти очікувала?

— Чоловіка, який сперечається з усіма старшими жінками. З твоїх розповідей виходило саме так.

— Він сперечається, коли боїться.

— А зараз не боїться?

Я подивилася у вітальню. Максим допомагав мамі налаштувати застосунок у телефоні й терпляче пояснював різницю між двома майже однаковими значками.