Розділ 20. Не дозвіл, а чесність

За три місяці після скасованого весілля я навчилася не перевіряти телефон щоразу, коли думала про Ірину.

Ми не спілкувалися. Вона двічі позначила дописи агенції як уподобані, один раз надіслала Дарині контакт клієнтки й привітала мене з професійною нагородою коротким повідомленням. Я відповіла «дякую» й не намагалася продовжити розмову.

Максим повернувся з Варшави наприкінці жовтня. Його призначили керівником київської проєктної групи на дворічний контракт. Він отримав реальну посаду, бюджет і команду з восьми людей, а не придуману можливість працювати з мого кухонного столу.

Перші два тижні жив у тій самій орендованій квартирі. Ми бачилися майже щодня, але не поспішали перевозити речі. Після перших місяців, що почалися з чужої родинної кризи, нам потрібне було життя, де можна не приймати великі рішення щотижня.

Одного вечора Максим прийшов до мене з картонною коробкою. Поставив її в передпокої й почав знімати куртку.

— Що там? — запитала я.

— Книжки, кавомолка й зимове взуття.

Я подивилася на коробку, потім на нього.

— Ми не говорили про переїзд.

— Я не переїжджаю. У мене завтра зустріч о сьомій неподалік, хотів лишитися на дві ночі. Книжки забрав із Варшави, бо не вмістилися вдома.

— В одній коробці?

— У квартирі ще дев’ять.

— І де вони стоятимуть?

Максим повільно випростався.

— Ці — можу віднести назад до машини.

Я почула власний тон і відчула ніяковість. Він не вимагав полиці, не приносив валізу з усім одягом і не оголошував рішення. Звичайна коробка стала для мене доказом події, якої не було.

— Не треба, — сказала я. — Залиш. Просто попереджай, якщо щось привозиш.

— Навіть книжки?

— Якщо вони залишаються тут.

— Добре.

Він заніс коробку до вітальні й поставив біля стіни. Не розпаковував. За вечерею говорив про роботу, але стриманіше, ніж зазвичай. Я двічі збиралася повернутися до теми й відкладала.

— Господар квартири пропонує продовжити оренду до кінця січня, — сказав Максим, коли ми прибирали зі столу. — Завтра маю відповісти.

— Продовжуй.

— Так одразу?

— Тобі потрібне житло.

— Я думав, ми обговоримо.

— Це твоя квартира й твої гроші.

— Соломіє, я не прошу дозволу. Хочу зрозуміти, чи вас не образить, що я планую жити окремо ще три місяці.

— Мене щойно налякала коробка з книжками. Чому має образити оренда?

— Бо люди здатні одночасно боятися переїзду й сприймати окреме житло як відмову.

— Я не сприймаю.

— Добре.

Він витер стіл, повісив рушник і пішов у вітальню. Я зрозуміла, що знову дала коротку правильну відповідь замість повної.

— Мені легше від того, що ти продовжиш оренду, — сказала я, ставши у дверях. — І трохи неприємно від власного полегшення.

Максим глянув на мене.

— Чому?

— Бо я кохаю тебе. Наче мала б хотіти, щоб ти вже жив тут.

— Ми разом трохи більше трьох місяців. Половину цього часу я був в іншій країні, а ви не спілкувалися з найближчою подругою через наші стосунки. Обережність не означає, що кохання недостатньо.

— Ти звучиш підозріло розумно.

— Підготувався. Сам боявся, що ви запропонуєте перевезти речі, бо так простіше.

— І що б відповів?

— Що хочу переїхати тоді, коли ми обоє оберемо спільний побут, а не коли закінчиться договір оренди.

Я сіла поруч.

— До кінця січня?

— До кінця січня. Потім поговоримо ще раз.

— Коробка може лишитися.

— Дуже щедро.

— Кавомолка теж.

— Вона була подарунком для вас.

— Тоді чому лежить серед твого взуття?

— Бо окреме пакування не пережило переїзду.

Ми розпакували коробку разом. Книжки поставили на нижню полицю, де лишалося місце. Зимове взуття Максим забрав назад до орендованої квартири. Він просто лишався на дві ночі, а до розмови про переїзд ми домовилися повернутися через три місяці.

Наступного тижня я вперше прийшла до Максимового нового офісу. Він запросив мене не на знайомство з колегами, а на відкриту презентацію міського проєкту. У залі сиділи замовники, інженери й представники громади. Максим сорок хвилин пояснював транспортну схему, черги будівництва та зміни, внесені після консультацій із мешканцями.

Я знала його як чоловіка, який сперечається з матір’ю, перевіряє пожежні виходи й залишає в мене сорочку. Тут він керував командою, відповідав на незручні запитання й двічі визнав, що запропоноване рішення треба доопрацювати. Йому не була потрібна моя допомога, щоб мати вагу в кімнаті.

Після презентації він підійшов із двома колегами.

— Це Соломія Кравець, — представив мене. — Власниця агенції подій і людина, через яку я тепер знаю більше про мобільні кухні, ніж хотів.

Він не назвав мене подругою матері й не пояснив різницю у віці. Я теж не додала, що ми живемо окремо й обережно плануємо майбутнє. Для присутніх ми були парою, а все інше їх не стосувалося.

Дорогою додому Максим запитав:

— Було нудно?

— Було зрозуміло. Ти добре виступаєш.

— Ви здивовані?

— Трохи. У родинних суперечках ти значно гірше тримаєш структуру.

— На роботі ніхто не каже: «Я твоя мати, тому знаю, чому ти це робиш».

— Справедливе пояснення.

Він провів мене до автомобіля й поїхав у свою квартиру. Я не просила залишитися. Уперше від початку наших стосунків окремий вечір не здавався відстанню, яку треба негайно скоротити.

Я з’їздила до нього у Варшаву двічі. Уперше — на три дні, коли він ще завершував проєкт. Побачила офіс, квартиру, колег і район, де він жив шість років. У Варшаві лишалися його улюблена пекарня, стоматолог, маршрут до роботи, сусідка, яка забирала посилки, і десятки звичок, про які я не знала.

— Ти шкодуєш, що повернувся? — запитала я останнього вечора.

Ми сиділи на підлозі серед коробок. Більшість меблів він продав, книги й особисті речі пакував для перевезення до Києва.