Розділ 19. Після весілля, якого не було

Наступні два дні я закривала витрати.

Кейтеринг устиг приготувати близько третини меню. Частину їжі передали двом благодійним кухням, частину залишили працівникам готелю, продукти в непошкодженій упаковці повернули постачальникам. Квіти розвезли до лікарень і пансіонату. За музикантів, техніку й декор довелося заплатити майже повністю: люди відмовилися від інших замовлень, привезли обладнання та виконали роботу.

Загальні втрати становили один мільйон сто сорок тисяч гривень. Ірина сплатила свою частину того самого дня. Сергій попросив розстрочити платежі готелю на три місяці. Лариса погодилася лише після підписання гарантійного листа й першого внеску.

Я не зменшувала цифри, щоб Ірині було легше, й не додавала до звіту жодних особистих пояснень. Кожен рахунок мав підтвердження, кожне повернення — банківський документ. У понеділок надіслала їй підсумкову таблицю.

Вона відповіла: «Отримала. Перевірю з бухгалтером».

Сергій написав окремо: «Сподіваюся, ви задоволені результатом».

Я не відповіла. Будь-яке речення перетворило б розмову на суперечку про провину, а його борги й скасоване весілля не були моєю перемогою.

У вівторок Сергій сам приїхав до агенції з підписаним гарантійним листом. Він виглядав старшим, ніж два тижні тому: не через одяг чи неголене обличчя, а через відсутність звичної впевненості, що наступна домовленість усе виправить.

— Бухгалтер перерахує перший внесок сьогодні, — сказав він. — Решту закриємо до грудня.

— Я передам Ларисі.

Він не пішов.

— Ви говорили з Іриною?

— Лише про витрати.

— Вона повернулася додому?

— Це запитання до неї.

— Вона не відповідає.

— Тоді, мабуть, не хоче говорити.

Сергій сів навпроти без запрошення, як робив завжди. Раніше цей жест дратував. Тепер я просто чекала.

— Я справді не збирався забирати її гроші, — сказав він. — Усі поводяться так, ніби вона в останню мить утекла від шахрая.

— Ірина так не говорить.

— Максим говорить.

— Він називав вас шахраєм особисто?

— Ні. Але я знаю, що думає.

— Тоді сперечаєтеся з власним припущенням.

Сергій потер долоні.

— Коли я купив готель, там було дванадцять номерів, дірявий дах і ресторан, який працював лише на поминальні обіди. Я десять років вкладав усе, що заробляв. Позичав, продавав, домовлявся. Кожного разу виходив. Чому цього разу мав вирішити, що не вийде?

— Вам не треба було вирішувати, що не вийде. Треба було показати Ірині повну суму.

— Вона б не дала грошей.

— Можливо.

— І корпус би зупинився.

— Він однаково зупинився.

— Бо вона скасувала угоду.

— Сергію, банк відмовив до цього. Навіть сто двадцять тисяч не закривали всіх зобов’язань. Ви самі бачили звіт.

Він відвів погляд.

— Земля коштує більше.

— Тоді продайте землю.

— Я хотів зберегти актив для розширення.

— За рахунок Ірининого активу.

Він не відповів.

— Я кохав її, — сказав після паузи.

— Вона це знає.

— Тоді чому навіть не дала дня все пояснити?

— Вона дала вам шість тижнів і ставила ті самі запитання. Ви щоразу відповідали лише на те, що вже знайшли без вас.

— Ви завжди вважали, що вона має піти.

— Ні. Я вважала, що вона має знати. Якби після повного звіту Ірина одружилася з вами, я б не зупиняла.

Сергій гірко усміхнувся.

— Максим зупинив би.

— Максим учиться не вирішувати за матір.

— А ви тепер разом. Дуже зручно.

— Наші стосунки не змінили ваших цифр.

— Зате змінили те, кому Ірина довіряє.

— Вона зараз не довіряє ні мені, ні Максимові. І однаково скасувала весілля. Це було її рішення.

Він підвівся й узяв копію гарантійного листа.

— Передайте їй, що я продам ділянку й закрию борги. Не для того, щоб вона повернулася. Просто щоб знала.

— Скажіть самі, коли вона буде готова слухати. Я більше не передаю особистих повідомлень.

— Ви всі тепер дуже добре встановлюєте межі.

— Пізно, але так.

Сергій пішов. Після обіду перший внесок справді надійшов. Це не виправляло приховування, проте показувало: він не збирався тікати від зобов’язань. Йому довелося прийняти те, чого уникав найдовше, — бізнес не можна врятувати лише переконливістю й наступною позикою.

Ірина жила в Наталі п’ять днів. Потім повернулася до своєї квартири, коли Сергій забрав речі. Вони зустрілися двічі в присутності адвокатів: закрили інвестиційні домовленості, скасували продаж приміщення й визначили, хто сплачує весільні витрати. Вона не розповідала мені про ці зустрічі. Я дізнавалася лише те, що стосувалося договорів.

Максим побачився з матір’ю через тиждень після скасування. Пішов сам, не просив мене чекати неподалік і не телефонував одразу після. Повернувся ввечері до моєї квартири, зняв куртку й сів на кухні.

— Як вона? — запитала я.

— Нормально настільки, наскільки може бути. Працює. Не хоче, щоб працівниці салону дивилися на неї як на покинуту наречену.

— Вона сама скасувала весілля.

— Людям байдуже до точності. Для них або тебе кинули, або ти вчасно розпізнала негідника. Середнього варіанта, де двоє кохали одне одного й один постійно брехав про гроші, майже ніхто не розуміє.

— Ви говорили про Сергія?

— Трохи. Вона попросила не називати його шахраєм. Я погодився.

— Правильно.

— Потім говорили про нас.

Я завмерла з чайником у руці.

— Що саме?

— Вона запитала, чи я серйозно. Я сказав, що так.

— Ірина що відповіла?

— Що два місяці — не серйозність, а початок. І що не хоче чути подробиць.

— Справедливо.

— Ще сказала, що не пробачила тобі.

— Я знаю.

— Я попросив принаймні поговорити.

— Навіщо?

Максим глянув здивовано.

— Бо ви сім років були подругами.