Розділ 18. Весілля моєї подруги

У день весілля я прокинулася о шостій ранку, хоча не мала нікуди їхати.

За вікном було ясно. Прогноз обіцяв двадцять два градуси, слабкий вітер і жодного дощу. Ідеальна погода для церемонії на терасі, яку ми вибрали понад місяць тому.

Максим спав поруч. Він лишився в Києві ще на три тижні: варшавське бюро погодило дистанційну роботу, а київський замовник запросив його на будівельний майданчик. Ми окремо обговорили, що він залишився через роботу, а не заради мене. Проте сьогодні я гостро відчувала його присутність: Максим не поїхав на весілля матері, бо вона не запросила.

Я тихо встала, зробила каву й сіла на кухні. Намагалася не відкривати робочий чат, із якого вийшла три тижні тому. Там більше не було для мене повідомлень, але рука за звичкою тягнулася до телефону.

О шостій двадцять сім зателефонувала Ірина.

Я відповіла після першого сигналу.

— Солю, ти можеш приїхати до готелю? — запитала вона.

Її голос був тихим і зовсім не схожим на голос нареченої, якій за кілька годин робитимуть зачіску.

— Що сталося?

— Приїдь. Будь ласка. Одна.

— Я буду за годину.

Максим стояв у дверях кухні.

— Мама? — запитав.

— Просить приїхати до готелю саму.

— Весілля скасовує?

— Не знаю.

— Я поїду з вами.

— Вона сказала одна.

Він стиснув губи, але не сперечався.

— Напишіть, що все гаразд.

— Напишу, коли зрозумію.

Я швидко вдяглася. У шафі висіла сукня, яку купила для весілля ще до нашої сварки. Темно-синя, стримана, з довгими рукавами. Я не торкнулася її, обрала звичайні штани й сорочку.

На дорозі майже не було машин. Я приїхала за п’ятдесят хвилин. Біля службового входу стояли фургони декораторів і кейтерингу, працівники розвантажували квіти, лід та коробки з посудом. Арку вже встановлювали на терасі. У старому залі технічна команда збирала сцену, бо позитивний пожежний висновок для нового корпусу прийшов надто пізно, а Ірина не захотіла знову змінювати план.

Лариса Паламарчук зустріла мене в холі. Вона була в чорному костюмі, з гарнітурою у вусі й двома телефонами в руках.

— Дякую, що приїхала, — сказала. — Ірина нагорі. Сергій із нею. Мені наказали нічого не зупиняти до їхнього рішення.

— Що відбулося?

— Уночі бухгалтер надіслав остаточний звіт про борги. Наталя вимагала його ще минулого тижня. Ірина побачила зранку.

— Які цифри?

— Не знаю. Вона нікого не пускає, крім тебе.

— Я піднімуся. Поки працюйте за планом, але не відкривайте продукти з коротким строком і не запускайте друк карток розсадження.

Лариса кивнула.

— Саме так і роблю.

У коридорі другого поверху чекала Яна. Вона була в джинсах і білій сорочці, святковий одяг висів на дверях сусіднього номера.

— Батько там, — сказала. — Вони говорять сорок хвилин.

— Ти бачила звіт?

— Лише першу сторінку. Загальні зобов’язання більші, ніж він казав. Є ще особисті позики від двох партнерів і договір зворотного продажу частки, про який я не знала.

— Максим знає?

— Ні. Я не писала.

— Правильно. Ірина сама вирішить.

Яна кивнула на двері.

— Заходьте. Вона просила.

Я постукала. Ірина відчинила сама. На ній був білий халат, волосся ще не вкладене. На ліжку лежала весільна сукня в чохлі. Сергій стояв біля вікна в сорочці й темних штанах. Піджак висів на спинці крісла.

На столі лежала товста папка й роздрукована таблиця.

— Навіщо ти її покликала? — запитав Сергій.

— Бо вона вміє ставити запитання, коли я більше не можу, — відповіла Ірина.

Вона сіла на край ліжка.

— Солю, прочитай першу сторінку.

Я взяла звіт. Його підготувала незалежна аудиторка на підставі банківських виписок, договорів і підтверджень кредиторів. Наталя, схоже, наполягла не лише на внутрішній довідці.

Загальна сума фінансових зобов’язань готельної компанії становила триста двадцять вісім тисяч євро в перерахунку. Основний банківський кредит — двісті тридцять вісім тисяч. Фінансова компанія — сорок сім. Постачальники й податки — сорок три. Окремо стояли позика Яни на сорок тисяч і дві особисті позики Сергієві на п’ятдесят п’ять тисяч, не відображені на балансі компанії. Частина сум перетиналася із заставами, але навіть після очікуваних надходжень дефіцит на найближчі три місяці перевищував сто п’ятдесят тисяч.

— Ти говорив про двісті вісімдесят тисяч боргу компанії, — сказала Ірина. — Про Янині сорок ми вже знаємо. Звідки ще сорок вісім у компанії та п’ятдесят п’ять особистих?

Сергій подивився на мене.

— Я не хочу обговорювати це при Соломії.

— Тоді я піду, — сказала я.

— Ні, — зупинила Ірина. — Ти залишишся. Я хочу, щоб цього разу хтось ще чув відповідь.

Сергій сів у крісло.

— Один партнер дав тридцять тисяч, коли ми купували землю під другий корпус. Інший — двадцять п’ять на перший етап будівництва. Це приватні угоди, вони не впливають на готель.

— Чим забезпечені?

— Моєю часткою.

— Тією самою, яку ти пропонував у заставу мені?

— Не всією. Там опціон на викуп двадцяти відсотків, якщо не поверну до грудня.

— Яку частину ти можеш закласти мені після банку й цих партнерів?

Він не відповів.

— Сергію, скільки відсотків компанії реально вільні від зобов’язань?

— Зараз важко порахувати. Опціони можуть не спрацювати.

— Скільки?

— Близько двадцяти п’яти.

— Ти обіцяв заставу сорока дев’яти.

— Бо планував погасити приватні позики після твоєї інвестиції.

Ірина провела долонею по обличчю.

— Тобто моїми грошима ти звільнив би частку, яку потім заклав би мені як забезпечення моїх же грошей.

— Це звучить гірше, ніж є. Після погашення зобов’язань частка стає вільною. Ти отримуєш реальну заставу.

— Після того, як уже переказала всю суму.

— На кілька банківських днів.