Розділ 16. Життя без подруги

Передача проєкту зайняла три дні. Лариса Паламарчук прийшла до агенції в понеділок о восьмій ранку й до вечора прочитала кожен договір. Вона не ставила запитань про причини, лише уточнила, чи можу я залишитися на зв’язку в разі юридичних труднощів.

— Для документів — так, — відповіла я. — У рішення не втручаюся.

— Замовниця просила, щоб ти не отримувала копій робочого листування.

— Так і зробимо.

Ми підписали акт передачі. Частину мого гонорару за останній місяць треба було повернути, бо я не завершувала проєкт. За договором агенція мала право залишити всю суму в разі відмови замовника з особистих причин, але я не хотіла сперечатися з Іриною про гроші. Повернула сто вісімдесят тисяч, сплатила Ларисі аванс за терміновість і окремо компенсувала дві доби її команди.

Дарина переглянула платіжні доручення.

— Ми втрачаємо майже весь прибуток, — сказала вона.

— Знаю.

— Ви не зобов’язані платити за нову команду.

— Зобов’язана перед собою. Ірина не повинна шукати організаторку менше ніж за місяць до весілля через моє особисте рішення.

— Особисте рішення було не лише вашим.

— Максим не підписував договір.

Дарина закрила таблицю.

— Я не збираюся переконувати вас лишити гроші. Але не називайте це професійною помилкою. Ви добре виконували роботу.

— До моменту, коли порушила обіцянку клієнтці.

— Обіцянку подрузі. У договорі її не було.

— Тому й повертаю не весь гонорар.

Дарина зітхнула.

— Добре. Я передам Ларисі контакти підрядників і вийду з чату.

— Ти можеш лишитися, якщо Ірина попросить.

— Не попросила. Написала, що дякує за роботу й далі спілкуватиметься з новою координаторкою.

Її чемність означала те саме, що короткі листи Ірини до мене: жодного зайвого зв’язку.

Після обіду Лариса приїхала з Іриною на остаточну зустріч. Я запропонувала переговорну й сама лишилася в кабінеті. Крізь скляну стіну бачила, як вони переглядають графік. Ірина була зосередженою, спокійно відповідала, один раз навіть усміхнулася. Я не очікувала, що вона розсиплеться без мене, але її здатність продовжувати боліла.

Наприкінці зустрічі Ірина зайшла до кабінету.

— Акт підписала, — сказала. — Повернення отримала.

— Добре.

— Ти переказала забагато.

— Оплатила терміновий вихід Лариси.

— Я могла оплатити сама.

— Могла. Але причина передачі — моя.

Вона поклала на стіл перепустку до готелю.

— Сергій просив повернути.

— Передай йому, що доступ до хмарної теки закрито, усі копії в Лариси.

— Передам.

Ми дивилися одна на одну, й у мене було десятки запитань. Як вона спала? Чи говорить із Максимом? Чи справді весілля буде в «Липовому дворі»? Чи підписала інвестиційний договір? Жодне більше не належало мені.

— Іро, — почала я.

— Не зараз.

— Я лише хотіла сказати, що якщо виникне проблема з підрядниками…

— Є Лариса.

— Так.

Вона повернулася до дверей.

— Не проси Максима телефонувати мені замість тебе.

— Я не прошу.

— Він дзвонив п’ять разів за вихідні.

— Бо ти його мати.

— І кожна розмова закінчувалася тим, що він захищав тебе.

— Я скажу, щоб не тиснув.

— Не кажи йому, що робити. Це одна з причин, чому ми тут.

Вона вийшла.

Увечері Максим чекав біля офісу. Я бачила його автомобіль із вікна й знала, що він не зайде без запрошення. Завершила лист, вимкнула комп’ютер і спустилася.

— Мама була тут? — запитав він.

— Підписала передачу.

— Як вона?

— Тримається.

— Говорила про мене?

— Попросила не використовувати тебе як посередника.

— Вона не відповідає на повідомлення.

— Дай їй час.

— Скільки?

— Не знаю.

Він відчинив мені дверцята свого автомобіля.

— Я хочу поїхати до неї.

— Не сьогодні.

— Вона за кілька тижнів одружується з чоловіком, який приховав половину боргів. Тепер ні Яни, ні мене не буде на весіллі, а ти більше не бачиш документів. Сергій отримав саме те, чого хотів.

— Ірина не усунула Яну. Вона працює над залом.

— Поки батько не попросить забратися.

— Не перетворюй нашу сварку на черговий доказ змови Сергія.

— Він використав її.

— Використав. Але це не означає, що Ірина прийняла рішення через нього. Ми збрехали. Вона має право відсторонитися.

Максим сів за кермо, але не завів двигун.

— Ти справді думаєш, що треба нічого не робити?

— Думаю, що ти маєш написати одне повідомлення: любиш її, готовий говорити, не тиснутимеш. І зупинитися.

— А якщо вона так і не відповість?

— Тоді ми не можемо змусити.

Він ударив долонею по керму. Не сильно, але я здригнулася.

— Пробач, — одразу сказав.

— Ти злишся на неї чи на мене?

— На себе. Якби я не втягнувся в підготовку, не приніс документи, не…

— Не поцілував мене?

Він повернувся.

— Про це не шкодую.

— А я не хочу стати причиною, через яку ти складатимеш список усього, що втратив.

— Не станеш.

— Уже стала.

— Ні. Я сам обрав. Мама теж обрала не бачити мене на весіллі. Це її рішення, навіть якщо воно болить.

— Не роби вигляд, що тобі байдуже.

— Мені не байдуже. Я просто не хочу, щоб ти відмовилася від нас із почуття провини.

Я взяла його за руку.

— Не відмовлюся. Але якщо ти хочеш сваритися з Іриною щоразу, коли вона не готова пробачити, у нас нічого не вийде.

— Я не сваритимуся.

— Напиши повідомлення й дай час.

Він написав при мені: «Мамо, я люблю тебе. Не вимагатиму відповіді й не приїду без запрошення. Коли захочеш говорити, я буду готовий. Про Сергія теж не сперечатимуся, якщо сама не попросиш».

Ірина прочитала за кілька хвилин, але не відповіла.

Ми поїхали до мене. Максим уперше зайшов у квартиру не як випадковий гість. Я показала, де рушники, він приніс із автомобіля ноутбук і зубну щітку, яку купив дорогою. Жоден не жартував про спільне життя. Він лишився на ніч, бо нам обом було важко, а не тому, що це щось доводило.