Розділ 15. Правда, якої ми боялися

Ірина відчинила майже одразу. На ній були домашні штани й темна сорочка, волосся зібране недбало, без звичного макіяжу. Вона подивилася на наші руки. Ми відпустили їх уже в передпокої, але запізно.

— Зрозуміло, — сказала вона.

— Мамо… — почав Максим.

— Проходьте.

У вітальні лежали каталоги декору, коробка з туфлями й папка з інвестиційним договором. Ірина прибрала документи з дивана й сіла у крісло. Нам лишила місця навпроти.

— Говоріть, — сказала.

Ми домовлялися без заготовлених промов, та перше речення однаково мало прозвучати чітко.

— Ми з Максимом почали стосунки, — сказала я. — Хотіли розповісти тобі самі.

— Коли?

— Коли почалися чи коли хотіли розповісти?

— Усе послідовно.

Її голос був рівним. Я знала, скільки зусиль їй це коштує.

— Уперше поцілувалися в готелі після пробного монтажу, — відповіла я. — Дванадцять днів тому.

Ірина перевела погляд на сина.

— Після того, як я просила Соломію нічого не починати?

— Так, — сказав він.

— Ти знав про нашу розмову?

— Вона сказала, що пообіцяла чекати до весілля.

— І однаково поцілував її.

— Ми обоє цього хотіли. Я запитав, вона сама зробила крок.

Ірина знову подивилася на мене.

— А ти після цього приїхала зі мною вибирати туфлі.

— Так.

— Сиділа навпроти, слухала, як я прошу не приховувати продаж від Максима, і не сказала про вас.

— Тоді ми вирішили, що це один поцілунок і до весілля нічого не буде.

— Але є.

— Є.

— Що саме?

Я зрозуміла запитання. Максим напружився поруч.

— Іро, подробиці…

— Ви спали разом?

Я не могла вимагати поваги до приватності, коли прийшла говорити правду після дванадцяти днів мовчання.

— Так.

Її обличчя змінилося. Не різко, але тепер стриманість трималася лише на волі.

— Коли?

— Позавчора.

— Перед тим, як я приїхала до тебе через банк?

— Увечері напередодні. Ми не знали про відмову.

— А вранці ти запросила мене до себе на розмову.

— Ми хотіли розповісти того самого дня. Ти прийшла в офіс раніше, була засмучена, і я вирішила відкласти до завтра.

— Потім сталася перевірка.

— Так.

— І знову не сказали.

— Ти не хотіла бачити Максима.

— Тому ти вирішила за мене, коли я готова почути.

Я не могла заперечити.

— Так. Я думала, що даю тобі час. Але мала сказати раніше.

Ірина підвелася й підійшла до вікна. У дворі хтось вигулював собаку, повільно їхала машина доставки. Вона стояла спиною до нас і кілька разів глибоко вдихнула.

— Сергій знає? — запитала.

— З учора, — відповіла я. — Він здогадався, коли побачив Максима в моєму офісі.

— Тобто він дізнався раніше за мене.

— На один день.

— Яна?

— Не знає.

— Дарина?

— Мабуть, здогадується. Я їй нічого не розповідала.

— Хто ще?

— Ніхто.

Ірина повернулася.

— Сергій щось сказав?

Я подивилася на Максима. Ми не обговорювали, чи розповідати про його умову, але приховувати зараз було б ще гірше.

— Запропонував мовчати до весілля, — сказала я. — В обмін на те, що я перестану втручатися у фінансові питання й поверну подію до його залу.

Ірина зблідла.

— Саме так і сказав?

— Не називав це обміном. Говорив, що хоче вберегти тебе від болю. Але умови були такими.

— І що ти відповіла?

— Відмовилася. Сказала, що сьогодні ми розповімо.

— Я маю подякувати?

— Ні.

— Добре. Бо я не можу.

Вона сіла знову, тепер на край крісла.

— Я хочу зрозуміти, де закінчилася підготовка весілля й почалися ваші стосунки. Ти приносила Соломії документи на Сергія до поцілунку чи після? — запитала Максима.

— До. Витяги з реєстрів я замовив після того, як дізнався про продаж.

— А вона допомагала тобі?

— Запропонувала показати все разом із Сергієм, щоб не робити висновків без нього.

— Після поцілунку ви продовжували обговорювати мої гроші?

— Так, — відповів він. — Але Соломія не розповідала мені про продаж, поки я сам не дізнався про орендний договір.

— Тоді розповіла, порушивши обіцянку мені.

— Так, — сказала я.

— Через нього?

— Через те, що погодилася бути посередницею між вами й не витримала. Наші почуття вплинули на те, як болісно ми посварилися, але я не передавала йому документи та не збирала інформацію для нього.

— А захищала під час перевірки?

— Бо вірю, що він не подавав скарги.

— Чому віриш?

— Знаю, як він діє. Максим не ховався б за анонімністю.

— За два тижні ти знаєш мого сина краще за мене?

— Ні. Знаю його інакше.

Це була чесна відповідь і водночас найгірша з можливих. Ірина відвернулася.

— Не кажи так.

— Пробач.

— За що саме? За слова чи за те, що вони правдиві?

Я мовчала.

Максим нахилився вперед.

— Мамо, я не хотів робити тобі боляче.

— Тоді чого хотів?

— Бути із Соломією.

— Через два тижні?

— Так.

— Ти збираєшся повернутися до Варшави.

— Я можу працювати частину часу в Києві.

— Уже змінив плани?

— Ні. Ми ще нічого не вирішили.

— Тоді що це? Закоханість на час весілля? Спільний ворог у вигляді Сергія? Спосіб довести мені, що ви обоє дорослі й маєте рацію?

— Сергій не наш спільний ворог, — сказав Максим.

— Але завдяки йому ви весь час були разом.

— Завдяки підготовці весілля, — відповіла я. — Ми сперечалися не менше, ніж погоджувалися.

— Це має мене заспокоїти?

— Ні. Я лише відповідаю.

Ірина взяла зі столу папку й поклала на інший край, звільняючи простір перед собою. Її рухи були точними й механічними.

— Коли я попросила тебе обрати мене, ти пообіцяла не починати з ним стосунків до весілля.