Розділ 12. Ніч без виправдань

Монтаж світла тривав два дні. Яна відмовилася від половини замовлених світильників, замінила їх орендованими й домоглася, щоб постачальник привіз обладнання без повної передоплати. Сергій назвав це дивом. Вона відповіла, що диво має назву «вчасно підписаний договір».

До полудня другого дня новий зал перестав бути схожим на будівельний майданчик. Стіни пофарбували, шви на підлозі заповнили, дроти сховали. Не було меблів і частини дверей, але простір нарешті можна було оцінити.

Максим приїхав перевірити аварійне освітлення. Ми працювали поруч чотири години й жодного разу не лишилися самі. Дарина приймала техніку, Яна керувала монтажниками, Лідія звіряла накладні. Наші розмови були короткими й професійними.

Близько сьомої Яна відпустила бригаду.

— Досить, — сказала вона. — Якщо продовжимо, вони почнуть кріпити все навмання. Завтра о дев’ятій.

Дарина поїхала разом із водієм забирати декор. Лідію викликали на рецепцію. Яна забрала Сергіїв автомобіль, бо свій ще не орендувала. На парковці лишилися ми з Максимом і двоє охоронців біля шлагбаума.

— Це не ми підлаштували, — сказав він.

— Знаю.

— Повечеряємо?

Я подивилася на календар у телефоні, хоча знала, що справ більше немає.

— Нам не варто.

— Це не відповідь.

— Варто, — сказала я. — Але потім буде складніше.

— Уже складно.

Ми поїхали двома автомобілями до невеликого ресторану на околиці. Я обрала його тому, що там було тихо, не тому, що нас ніхто не міг побачити. Принаймні саме так пояснила собі.

За столом Максим відклав телефон у кишеню. Я вимкнула звук на своєму. Уперше ми сиділи разом без креслень і чужих проблем між нами.

— Що ви робите, коли не працюєте? — запитав він.

— Ви вже ставили це запитання.

— І не отримав відповіді.

— Ходжу в басейн двічі на тиждень. Читаю. Іноді їжджу до сестри в Черкаси.

— У вас є сестра?

— Старша. Олена. Вона викладає англійську, має чоловіка, двох синів і звичку запитувати, чи я не шкодую, що в мене немає дітей.

— Шкодуєте?

Я зробила ковток води.

— Іноді. Але не так, як вона уявляє. Я не прокидаюся щоранку з порожнечею. Просто розумію, що певний варіант життя вже майже закрився.

— Майже?

— Теоретично я ще можу народити. Практично не хочу будувати стосунки навколо медичних шансів і поспіху.

Максим слухав, не намагаючись одразу сказати правильне.

— Я не знаю, чи хочу дітей, — повторив він те, що вже говорив. — З Мартою ми розійшлися саме через це. Вона хотіла почати планувати, а я просив ще два роки. Потім зрозуміла, що через два роки я попрошу ще два.

— Можливо, ви просто не хотіли з нею.

— Можливо. Але обіцяти вам, що питання ніколи не виникне, було б нечесно.

— Дякую.

— Дивна реакція.

— Чесна невизначеність краща за зручну обіцянку.

Офіціант приніс вечерю. Ми кілька хвилин говорили про прості речі: його квартиру у Варшаві, мою любов до старих детективів, подорож, яку я постійно відкладала. Він розповів, як одного разу переплутав дати вильоту й приїхав в аеропорт на добу раніше. Я сміялася так голосно, що сусідня пара озирнулася.

— Куди ви постійно відкладаєте подорож? — запитав він.

— До Португалії. Купувала квитки ще до розлучення, але ми їх повернули. Потім вирішила поїхати сама й узяла великий проєкт. Відтоді щороку знаходиться причина.

— Колишній чоловік не хотів?

— Хотів. Просто на той час ми вже нічого не хотіли разом.

— Ви часто про нього говорите в минулому множиною. «Ми повернули», «ми вирішили», «ми перестали». Наче вас досі двоє в тій історії.

Я відклала виделку.

— Десять років шлюбу не перепишеш в однину. Але це не означає, що я досі з ним.

— Я не ревную.

— Добре, бо змагатися там немає за що. Ми не розійшлися через одну зраду чи велику сварку. Просто роками не говорили про те, що між нами закінчилося. Я боюся саме цього, а не нового розлучення.

— Мовчання?

— Зручного мовчання. Коли двоє виконують побутові обов’язки й називають це добрими стосунками.

Максим покрутив у пальцях склянку.

— Тоді в нас буде інша проблема. Я говорю забагато.

— І часто тоді, коли варто спочатку подумати.

— Це можна виправити.

— Не обіцяй ставати зручнішим. Я однаково помічу, що ти мовчиш не тому, що погодився.

— Домовилися. А що ще вас налякало б у звичайних стосунках? Не в цих, а взагалі.

— Спільні гроші без правил. Очікування, що я звільню вечір тільки тому, що в іншої людини він вільний. Образа на мою роботу у вихідні. Перевірка телефону. Раптові ключі від квартири через тиждень знайомства.

— У мене немає ваших ключів.

— Це був перелік, не підказка.

— Я зрозумів.

— А тебе?

Він відповів не відразу.

— Коли людина карає мовчанням. Коли каже «роби як хочеш», а потім очікує вибачень за неправильний вибір. Коли мою роботу у Варшаві сприймають як доказ, що стосунки неважливі. І коли всі рішення треба погоджувати з мамою.

Останнє він сказав навмисно легко, але я не усміхнулася.

— Якщо ми почнемо, Ірина не братиме участі в наших рішеннях.

— Вона спробує.

— Тоді ми обоє зупинимо її. Не ти один і не я за твоєю спиною.

— Навіть якщо вона образиться?

— Межа, на яку ніхто не образився, зазвичай нічого не змінює.

— Ви готували цю фразу?

— Ні. Але можу записати в договір.

— У нас уже буде договір?

— Якщо колись житимемо разом, домовимося про витрати. Моя квартира не стане твоєю лише тому, що в тебе з’явиться зубна щітка у ванній. І я не вимагатиму частки у твоїх заощадженнях.

— У мене немає квартири. Є заощадження, автомобіль, пенсійний рахунок у Польщі й коробки з книжками, які шість років їздять зі мною.

— Я не просила декларацію.

— Хочу, щоб ви розуміли: я не шукаю житло в Києві разом із забезпеченою жінкою.