Розділ 11. Донька Сергія

Сергій засміявся голосніше за всіх.

— Моя донька завжди починає з компліментів.

— Це був реалістичний опис, — відповіла Яна й сіла біля нього. — Я бачила фотографії. Зал можна закінчити, якщо ніхто більше не змінюватиме концепцію.

— Концепцію затвердили два місяці тому.

— Ти змінив світильники після затвердження, плитку — після замовлення світильників, а потім пересунув кухню.

— Через вентиляцію.

— Через те, що обрав дешевший проєкт витяжки.

Ірина торкнулася Сергієвої руки.

— Яно, ми раді, що ти приїхала. Справді.

— Я теж рада вас бачити. І перепрошую, що відразу про роботу. У мене потяг затримали, а дорогою батько надіслав тридцять сім повідомлень.

Вона усміхнулася Ірині, цього разу щиро. Напруження трохи спало.

Яна була на шістнадцять років молодша за мене, але не намагалася здаватися ні старшою, ні легковажнішою. Рухалася впевнено, говорила точно й ставила запитання до того, як погоджувалася. Під час вечері вона відкрила план залу на планшеті й показала, як пропонує розмістити світло, текстиль і бар.

— Я заберу золоті панелі, — сказала вона. — Вони перевантажують простір і сперечаються з краєвидом.

— Я теж просила без золота, — сказала Ірина.

— Тоді нас двоє.

— Уже троє, — додала я.

Сергій підняв руки.

— Добре. Жодного золота. Збережемо сімейний мир.

Максим мовчав більшу частину вечора. Яна кілька разів зверталася до нього щодо технічних рішень, і вони швидко знаходили спільну мову. Схоже, були знайомі не лише з коротких зустрічей.

— Ви раніше працювали разом? — запитала я, коли вони почали обговорювати тип кріплення світильників.

— Я консультувала його проєкт апартаментів у Варшаві, — відповіла Яна. — Два роки тому.

— Консультувала? — перепитав Максим. — Ти змінила половину громадських просторів.

— І вони стали кращими.

— Стали.

Він усміхнувся їй легко, без тієї обережності, яка з’являлася поруч зі мною. Я відчула неприємний укол і відразу розсердилася на себе. У нас не було стосунків, Максим мав право усміхатися будь-кому, а Яна взагалі говорила про роботу.

Дарина нахилилася до мене.

— Ви зараз дуже голосно думаєте, — прошепотіла.

— Їжте салат.

— Уже.

Після вечері Яна попросила показати зал. Сергій хотів перенести огляд на ранок, але вона наполягла: зранку треба замовляти тканину, і кожен день затримки коштуватиме дорожче. Ми пішли всі разом.

У новому корпусі працювало тимчасове освітлення. Яна пройшла зал із планшетом, зробила заміри, перевірила колір стін і відразу відхилила два види тканини, які пропонував декоратор. Вона не коментувала недороблену підлогу чи відкриті коробки, лише фотографувала й заносила зауваження до списку.

— Меблі де? — запитала Сергія.

— На складі.

— Усі?

— Майже.

— «Майже» — це скільки стільців?

— Сто десять уже є. Решта буде наступного тижня.

— Ми плануємо сто двадцять гостей плюс резерв. Потрібно сто тридцять два однакові стільці.

— Доставлять.

— Накладна є?

Сергій глянув на мене.

— Ви домовилися ставити ті самі запитання?

— Ні, — сказала Яна. — Просто обидві працюємо з постачальниками.

Лідія принесла документи. Яна швидко переглянула їх.

— Тут замовлено сто двадцять. Де ще дванадцять?

— Додамо.

— У цієї серії строк виробництва шість тижнів.

— Візьмемо запасні зі старого залу.

— Вони іншого кольору й висоти.

Ірина втрутилася:

— Можемо лишити сто гостей і десять запасних місць. Ми однаково скорочуємо список.

— Так, — погодилася я. — Але замовлення має бути сплачене повністю, інакше постачальник не відвантажить решту.

— Сплачу завтра, — сказав Сергій.

Яна підняла на нього очі.

— З якого рахунку?

— Яно, не починай.

— Це робоче запитання.

— Ірина вже оплачує частину весілля. Меблі — відповідальність готелю.

— Тоді добре.

Вона поставила позначку в планшеті, але її обличчя не змінилося.

Огляд закінчився після одинадцятої. Ірина із Сергієм лишилися в готелі. Дарина поїхала зі мною, Максим запропонував відвезти Яну до орендованої квартири. Вони стояли біля його автомобіля й сперечалися, чи поміститься велика валіза в багажник.

— Ревнуєте? — запитала Дарина, коли ми сіли.

— Ви переходите межу.

— Перепрошую.

Вона пристебнулася, і я відчула сором за різкість.

— Так, — сказала я. — Трохи. І це безглуздо.

— Не безглуздо. Просто незручно.

— У нас із ним нічого немає.

— Зрозуміла.

— Ви зовсім нічого не зрозуміли.

— Тоді мовчатиму.

— Дякую.

На першому світлофорі телефон засвітився повідомленням від Максима: «Яна живе з дівчиною. Якщо вас раптом цікавить».

Я відчула, як обличчя стає гарячим.

Показала екран Дарині.

Вона прочитала й дуже серйозно сказала:

— Я мовчу.

Я не відповіла Максимові до ранку. Потім написала: «Мене цікавило лише її професійне залучення до проєкту».

«Звичайно», — відповів він.

Яна приїхала до агенції о дев’ятій із двома рулонами тканини й готовою таблицею закупівель. Вона працювала швидше за більшість дизайнерів, яких я знала. За ніч перерахувала освітлення, знайшла місцевого виробника текстилю й запропонувала орендувати десять запасних стільців із максимально схожою оббивкою.

— Це коштуватиме на сорок відсотків дешевше, ніж термінове виробництво, — сказала вона. — Але треба внести аванс сьогодні.

— Хто платник?

— Готель. Я вже виставила рахунок батькові.

— Він підтвердив?

— Сказав, що після обіду.

Ми погодили зразки й склали графік монтажу. Дарина пішла телефонувати постачальникові, а Яна не поспішала збирати планшет.

— Можна особисте запитання? — запитала вона.