Розділ 9. Таємниця між нами

У неділю ми з Іриною вибрали туфлі. На це пішло три години, чотири магазини й одна суперечка з продавчинею, яка наполягала, що наречена має страждати заради правильної висоти підбора.

Ірина обрала світлі шкіряні човники на невисоких підборах і ще одну пару без них для вечора. Ми сіли в кафе, поставили коробки біля столу й замовили обід.

— Сергій учора показав новий договір, — сказала вона, розгортаючи серветку.

— Наталя бачила?

— Отримає завтра. Там є застава частини його корпоративних прав і строк повернення п’ять років.

— Відсотки?

— Вісім річних у євро.

— Уже краще.

— Я знала, що тобі сподобається слово «застава».

— Мені подобаються слова, після яких люди не втрачають майно без пояснень.

Офіціант приніс замовлення. Ірина відклала телефон екраном донизу.

— Я все одно думаю про продаж приміщення, — сказала вона.

— Після оцінки?

— Оцінювач назвав сто п’ятдесят вісім тисяч євро. Це більше, ніж у першій пропозиції, але не настільки, як ти думала.

— Бо оголошення було термінове.

— Так. Тепер рієлтор виставить за сто сімдесят п’ять. Нижче ста шістдесяти не продам.

— І вкладеш сто двадцять у готель?

— Якщо Наталя погодить договір. Решту залишу в резерві й переукладу оренду салону щонайменше на п’ять років.

Це вже було рішення власниці бізнесу, а не спроба терміново врятувати Сергіїв платіж. Я могла не погоджуватися з ризиком, але не мала підстав називати її безпорадною.

— Коли виставляєш?

— Після весілля. Не хочу зараз ще й водити покупців салоном.

Вона зробила паузу.

— Максимові поки не кажи. Я сама поговорю, коли Наталя затвердить договір.

Я відчула втому від цієї фрази раніше, ніж роздратування.

— Іро, чому ти постійно просиш мене тримати від нього таємниці?

— Бо він перетворює кожну неповну інформацію на надзвичайну ситуацію.

— А я опиняюся між вами.

— Ти моя подруга й організаторка. Він узагалі не мав би питати тебе про мої гроші.

— Згодна. Але тепер він бере участь у підготовці, а ми…

Я зупинилася.

Ірина повільно поклала виделку.

— Ви що?

— Працюємо разом. Я хотіла сказати, що ми часто бачимося.

Вона дивилася на мене кілька секунд. Я була готова відповісти, якби вона поставила пряме запитання про поцілунок. Не поставила.

— Ти пообіцяла, — нагадала вона.

— Пам’ятаю.

— Тоді до чого ця розмова?

— До того, що я не хочу знати про тебе те, що маю приховувати від Максима. Говори йому сама, а мене не проси брехати.

— Ти не брешеш. Просто не розповідаєш чужу інформацію.

— Коли він питає прямо, межа стає тонкою.

— Нехай не питає.

Я зрозуміла, що ми знову ходимо колом.

— Добре. Я не скажу. Але домовся з ним про фінансові межі без моєї участі.

— Після висновку Наталі.

Ірина змінила тему й показала фотографії квітів для букета. Я слухала, відповідала й навіть жартувала, але думала про інше: поцілунок уже зробив моє мовчання не лише професійною конфіденційністю. Я приховувала від Максима важливий факт про матір і від Ірини — важливий факт про нас. Кожна окрема причина здавалася виправданою. Разом вони створювали стосунки, яких я не хотіла.

У понеділок ми проводили зустріч із ведучою в агенції. Максим прийшов на прохання Ірини: вона хотіла, щоб у родинному блоці врахували його коротке привітання. Ми сиділи навпроти й говорили лише про сценарій. Він не шукав мого погляду. Я теж.

Ведуча, енергійна жінка років сорока, запропонувала гру з дитячими фотографіями наречених.

— Ні, — одночасно сказали Ірина й Сергій.

— Добре, — відповіла вона без образи. — Тоді кілька запитань гостям про ваше знайомство.

— Без конкурсів, — уточнила Ірина.

— Лише короткі історії. Можемо попросити Максима розповісти, як він уперше зустрів Сергія.

— Краще не треба, — сказав Максим.

Сергій усміхнувся.

— Невже не маєш теплої історії?

— Маю. Ти запізнився на дві години й з’їв мій стейк.

— Я не знав, що це твій.

— Він стояв переді мною.

Ірина засміялася, й напруження спало. Ведуча записала іншу тему: подорожі наречених. За годину ми склали спокійний сценарій без принизливих конкурсів, примусових тостів і несподіваних відеозвернень.

Після зустрічі Ірина із Сергієм поїхали до нотаріуса. Дарина пішла показати ведучій зал для наступного проєкту. Ми з Максимом залишилися в переговорній наодинці не за планом, але й не зовсім випадково.

— Маєте хвилину? — запитав він.

— Так.

Він зачинив двері, однак не наблизився.

— Мама знову виставляє приміщення на продаж?

Я відчула, як усередині все стислося.

— Чому питаєте?

— Учора вона попросила мене допомогти перевірити орендний договір для салону після зміни власника. Коли я уточнив, навіщо він потрібен, сказала, що це лише запасний варіант.

— Тоді говоріть із нею.

— Говорив. Вона змінила тему.

— Максиме, ми домовлялися не втягувати мене.

— Ми нічого такого не домовлялися. Ви встановили правила після поцілунку й вирішили, що цього досить.

— А ви погодилися.

— Не питати про мамині гроші — не погодився.

Він говорив тихо, але в голосі з’явилася знайома твердість.

— Вона продає? — запитав знову.

Я могла відповісти, що не маю дозволу. Це було б професійно й чесно. Та він уже знав достатньо, а моя відмова стала б підтвердженням.

— Розглядає продаж після весілля, — сказала я. — Лише після незалежної оцінки, захищеного договору й довгострокової оренди для салону.

Максим провів рукою по волоссю.

— І коли вона збиралася сказати?

— Після висновку Наталі.

— Ви знову знали.

— Від учора.

— І знову мовчали.

— Це не моє майно й не моя інформація.

— Але ви знали, що Сергій повернув продаж у план.