Розділ 7. Подруга просить обрати її

У суботу на дегустацію всі прийшли вчасно, крім Сергія. Оксана Бережна накрила стіл у невеликій залі своєї студії: шість закусок, два салати, три гарячі страви й чотири десерти в порціях, яких вистачило б нагодувати ще одну родину. Ірина сиділа між мною та Максимом, уважно заповнювала оцінювальну таблицю й не дозволяла нам переходити до наступної страви, доки кожен не поставить бал.

— Ти даєш мусу шість? — обурилася вона, побачивши Максимів аркуш. — Це найкращий десерт.

— Він надто солодкий.

— Ти в дитинстві їв згущене молоко ложкою.

— У дитинстві я ще малював на шпалерах. Не бачу цього у весільній програмі.

— За погану поведінку лишишся без десерту, — сказала Ірина.

— Ти обіцяла лише за розмови про кредити.

Вона глянула на нього, намагаючись не усміхнутися, і я відчула обережне полегшення. Їхня сварка не зникла, але вони знову могли сперечатися про дрібниці, не підраховуючи давні образи.

Сергій приїхав, коли ми вже пробували гаряче. Вибачився, поклав телефон біля тарілки й поцілував Ірину. Вона відповіла коротко й відразу запитала:

— Ти надіслав Наталі кредитний договір?

— У понеділок бухгалтер підготує копії.

— Ти казав учора.

— Бухгалтер захворів.

Максим подивився на свій аркуш. Я бачила, як він стримується, і цього разу Ірина теж помітила.

— Дякую, що мовчиш, — сказала вона синові.

— У мене в роті качка.

— Нехай це стане нашим методом.

Оксана повернула розмову до меню. Ми обрали запечену форель і телятину, відмовилися від салату, який втрачав вигляд за десять хвилин, та залишили два десерти замість чотирьох. Сергій майже не куштував, зате запропонував додати чорну ікру й окрему сигарну зону.

— Не додаємо нічого, — сказала Ірина. — У нас затверджений бюджет.

— Я оплачу зі своїх.

— Ти вже оплачуєш кейтеринг зі своїх. Цього досить.

Він подивився на неї, тоді відклав виделку.

— Можемо не обговорювати гроші при всіх?

— При всіх — це при моєму синові й організаторці, які однаково бачитимуть рахунок.

— Я мав на увазі персонал.

Оксана тактовно відійшла до кухні. Дарина зробила вигляд, що фотографує сервірування.

— Тоді не додаємо, — повторила Ірина.

Сергій погодився, але до кінця дегустації говорив мало.

Після зустрічі він поїхав до готелю. Максим запропонував підвезти матір, однак вона відмовилася: у неї була зустріч у салоні. Ми вийшли зі студії разом. На парковці Ірина дістала ключі, потім глянула на нас із Максимом.

— Ви куди?

— Я в офіс, — відповіла я.

— Я теж, — сказав він. — Треба передати Соломії специфікацію пандуса.

— Її не можна надіслати поштою?

У запитанні не було прямої підозри, але я відчула, як у мені все напружилося.

— Можна, — сказав Максим. — Тоді надішлю.

Він попрощався й пішов до автомобіля. Ірина стежила, доки він не від’їхав.

— Що? — запитала я.

— Нічого. Хочу поговорити з тобою ввечері.

— Про весілля?

— Не тільки.

— Тоді приїжджай до мене.

— О сьомій.

В офісі я відкрила специфікацію, яку Максим справді надіслав за десять хвилин. До листа додав повідомлення: «Можу пояснити телефоном. До офісу не поїду, щоб не створювати вам проблем».

Мені хотілося відповісти, що проблем поки немає. Замість цього я попросила Дарину передати документ інженерові.

Решту дня займалася роботою, яка не стосувалася Ірини. У жовтні ми мали провести конференцію для медичної компанії, у листопаді — ювілей мережі ресторанів. Нормальні проєкти з бюджетами, які затверджували фінансові відділи, і замовниками, які не просили мене визначати межу між довірою та самообманом. До шостої я майже переконала себе, що повернулася до звичного життя.

О пів на сьому Сергій надіслав новий варіант весільного графіка. У ньому готель мав сплатити наступний аванс після «надходження інвестиційного внеску». Я повернула документ із приміткою: конкретна дата й джерело коштів мають бути визначені до підписання. Він не відповів.

Ірина приїхала до мене з пляшкою вина й пакетом готової їжі з ресторану. Так проходила більшість наших домашніх вечорів: ми замовляли щось, що не треба готувати, сідали на кухні й обіцяли не говорити про роботу. Обіцянки зазвичай вистачало на двадцять хвилин.

Цього разу ми витримали десять.

— У тебе щось із Максимом? — запитала вона, накладаючи салат у тарілки.

Я поставила пляшку на стіл обережніше, ніж було потрібно.

— Що саме ти маєш на увазі?

— Те, що питаю. Він дивиться на тебе не так, як на організаторку.

— А як?

— Не примушуй мене пояснювати очевидне.

— Іро, ми працюємо разом над резервним планом. Один раз затрималися в готелі допізна.

— Я знаю. Він сказав.

— І що ще сказав?

— Що ти висадила його біля салону й поїхала додому.

— Навпаки. Він підвіз мене.

— Значить, подробиці приховав.

Вона відсунула тарілку.

— Ви цілувалися?

— Ні.

Це було правдою, але після нашої паузи на парковці слово «ні» прозвучало надто вузьким.

— Хочеш? — запитала Ірина.

— Я не збираюся обговорювати твого сина за вечерею.

— Чому? Ти обговорюєш зі мною всіх чоловіків.

— Не всіх.

— Усіх, які тобі подобаються.

Я налила собі води замість вина.

— Максим дорослий чоловік. Він мені цікавий. Це все, що я можу сказати.

Ірина відвернулася до вікна. Вона не виглядала ображеною чи розгніваною. Швидше намагалася вмістити новий факт у звичну картину.

— Тобі сорок три, — сказала нарешті.

— Я пам’ятаю.

— Йому тридцять один.

— І це теж знаю.

— Я не про різницю у дванадцять років. Хоча вона є. Я про те, що він мій син.

— Тому нічого не сталося.

— Але ти хочеш, щоб сталося?

Я не відповіла. Не хотіла брехати, а правда вже не була лише моєю. Максим нічого мені не пропонував, і приписувати йому намір через один погляд було б самовпевнено.