Розділ 6. Вечір без свідків

О дев’ятій ранку Ірина сиділа в кабінеті Наталі Савчук. Про це я дізналася не від неї, а від самої Наталі, яка написала: «Твоя подруга розумна, але зараз дуже сердита. Не телефонуй їй до обіду».

Я послухалася. До дванадцятої ми з Дариною переглянули всі підписані договори, позначили строки безпечного скасування й склали перелік сум, які можна повернути. Навіть якщо весілля не відбудеться, Ірина вже втратила б близько двохсот тисяч гривень на авансах, що не повертаються. Неприємно, але не руйнівно. Найбільші платежі ще не пішли.

Об одинадцятій Сергій двічі телефонував. Я не відповіла, бо не хотіла стати посередницею між ним та Іриною. Утретє він надіслав повідомлення: «Прошу нічого не скасовувати. Ми все владнаємо».

Я написала: «Нічого не скасовую й не замовляю нового до рішення Ірини».

Максим не дзвонив. Мабуть, вона виконала обіцянку й поговорила з ним сама або попросила чекати. Його стриманість непокоїла мене більше, ніж звичні запитання.

Ірина прийшла о пів на другу. Сама, без Сергія. На ній був світлий костюм, волосся зібране у хвіст, а в руках — папка Наталі з десятками кольорових закладок.

— Кави? — запитала я.

— Води.

Дарина поставила склянку й вийшла, зачинивши за собою двері.

— Весілля не скасовуємо, — сказала Ірина.

Я не показала ані полегшення, ані розчарування. Обидва відчуття були б недоречними.

— За яких умов продовжуємо?

— Весільний бюджет відокремлюємо від готелю. Максимум три мільйони шістсот тисяч. Мою частину я сплачую з особистих заощаджень, не з рахунку салонів. Сергій свою — з рахунку компанії за погодженим графіком. Жодних боргів до весільних рахунків не додаємо.

— Новий корпус?

— Лишається основним майданчиком, але якщо за три тижні до дати немає дозволу, переходимо в старий зал. Скорочуємо гостей до ста.

— Це розумно.

— Не поспішай мене хвалити. Я ще зла.

— На кого?

— На Сергія. На Максима. На тебе. На себе найбільше.

Вона випила кілька ковтків води.

— Наталя сказала, що проєкт договору схожий не на інвестицію, а на незабезпечену позику без чіткого строку повернення. Сергій погодився все переробити. Я отримаю заставу його частки в готельній компанії й право на фінансову звітність. Продавати приміщення зараз не буду. Якщо після весілля вирішу вкладати, візьму кредит під нього або продам за нормальною ціною.

— Він погодився на заставу?

— Сказав, що так. Побачимо, що скаже його адвокат.

— А прострочений внесок?

— Сергій домовляється з банком про перенесення. Якщо не домовиться, це його відповідальність.

Вона вимовила останню фразу повільно, ніби ще вчилася не підхоплювати чужі проблеми раніше, ніж її попросять.

— Максим знає? — запитала я.

— Знає, що я зустрілася з Наталею. Договори йому не показуватиму.

— І не зобов’язана.

— Він вибачився за те, як зі мною говорив.

— Нормально вибачився?

— Сказав твоїми словами: що це моє рішення і він допоможе, якщо попрошу.

Я не втримала усмішки.

— Здібний учень.

Ірина подивилася уважніше.

— Ви багато часу проводите разом.

— Працюємо над резервним планом.

— Він міг би передати креслення інженерові й повернутися до своїх справ.

— Міг би. Але допомагає.

— Максим завжди допомагає, коли боїться. У дитинстві, якщо я хворіла, він прибирав квартиру й складав продукти за розміром. Я прокидалася, а десятирічна дитина вже вирішила, що в нас закінчується сіль.

— Ти народила його в сімнадцять. Мабуть, йому рано довелося стати самостійним.

— Самостійним — так. Але я не просила бути моїм чоловіком, бухгалтером і охоронцем.

Вона одразу насупилася, наче пошкодувала про формулювання.

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Розумію.

Ірина підвелася й підійшла до дошки з графіком підготовки.

— Я хочу, щоб він на весіллі був моїм сином. Не людиною, яка стоїть у кутку й чекає, коли Сергій помилиться.

— Скажи йому саме так.

— Скажу. Після того як перестану хотіти кинути в нього цією папкою.

Вона провела пальцем по датах.

— У суботу дегустація?

— Так.

— Запроси Максима. Нехай обирає десерт і не говорить про кредити.

— Передам.

— Тільки не кажи, що я попросила. Просто внеси в календар.

— Іро.

— Добре. Напишу сама.

Ми ще годину скорочували бюджет. Відмовилися від відео про готель, зменшили кількість квітів і замінили дорогу поліграфію електронними запрошеннями для більшості гостей. Ірина сперечалася щодо кожної позиції, але тепер не намагалася довести Сергієві чи Максимові, що весілля буде розкішним. Вона обирала те, що справді хотіла.

— Лишаємо живу музику на церемонії, — сказала вона. — Я знаю, що запис дешевший, але це для мене важливо.

— Лишаємо.

— І нормальне вино. Не Сергієві партнерські пляшки без етикеток.

— Запишу це окремим пунктом.

Вона засміялася вперше за день.

Перед виходом обійняла мене, але коротко.

— Я знаю, що ти правильно зробила, надіславши таблицю, — сказала тихо. — Та це не означає, що мені не боляче.

— Я розумію.

— Ні, не зовсім. Ти побачила його лист раніше за мене. Наче всі вже знали, що відбувається в моєму шлюбі, крім мене.

— Шлюбу ще немає.

— Тому й хочу його зберегти.

Вона пішла, залишивши мене з графіком, у якому знову з’явилися завдання, й тривогою, якої не стало менше.

Після третьої зателефонувала адміністраторка готелю Лідія. Інженер міг оглянути службовий прохід і внутрішній двір тільки сьогодні після сьомої або наступного тижня. Чекати означало втратити час на погодження тимчасової конструкції.

— Я поїду, — сказала я.

— Максим Олегович уже підтвердив, — відповіла Лідія. — Він просив надіслати вам креслення.

Я подивилася на вхідні повідомлення. Креслення вже були в пошті, а в месенджері Максим написав: «Заїду по вас о шостій. Якщо зручно».