Розділ 3. Що наречена приховала від сина

Я зателефонувала Ірині ще з парковки готелю.

Вона відповіла не одразу. На задньому плані гули фени, хтось просив принести окисник, а адміністраторка двічі назвала Ірину на ім’я. У салоні вона завжди говорила швидше, ніж зазвичай, наче кожна розмова мала вміститися між фарбуванням і перевіркою каси.

— Ти можеш приїхати? — запитала вона після моїх перших двох речень. — Не хочу обговорювати це телефоном.

— За сорок хвилин буду.

— Одна, будь ласка.

Я глянула на Максима. Він стояв біля свого автомобіля й чекав, чи скажу я щось про замінений договір. Дарина вже сіла в салон і відверто прислухалася.

— Це Іринині гроші й Іринина компанія, — сказала я. — Спочатку говоритиму з нею.

— А потім?

— Потім залежатиме від того, що вона скаже.

Йому не сподобалася відповідь, але сперечатися він не став.

— Я сьогодні ще зайду до міського реєстру. Хочу перевірити документи на новий корпус.

— Перевіряйте те, до чого маєте законний доступ. Особисте листування матері не чіпайте.

— Я не порпаюся в її телефоні.

— Добре. Нехай так і лишається.

Він насупився, проте кивнув. Я поїхала до Ірини, залишивши Дарину в офісі з дорученням звести результати огляду в одну таблицю й нічого не погоджувати з готелем.

Перший салон Ірина відкрила дванадцять років тому в орендованому приміщенні на Подолі. Другий — уже у власному, біля станції метро «Олімпійська». Саме там вона чекала на мене в маленькому кабінеті за скляною перегородкою. На столі стояв відкритий ноутбук, поруч лежали накладні, два каталоги весільних суконь і коробка з обручками від ювеліра.

— Зачини двері, — попросила вона.

Я зачинила. Двері були звичайні, з поганою шумоізоляцією: ми все одно чули музику із залу й голоси клієнток.

— Чому рахунки за готель виставляють на «Ірина Стиль»?

Ірина сплела пальці на столі.

— Бо частину витрат оплачую я.

— Яку частину?

— Весілля. І завершення нового корпусу.

— Це різні витрати.

— Я знаю.

— Тоді назви суми окремо.

Вона відвела погляд до перегородки. За склом майстриня сушила волосся клієнтці, і я бачила, як Ірина стежить за нею, хоча насправді нічого не помічає.

— На весілля ми заклали три мільйони, — сказала вона. — Може бути трохи більше. У готель я внесу сто двадцять тисяч євро.

Я не відповіла одразу. За нинішнім курсом це було майже п’ять мільйонів гривень. Достатньо, щоб перетворити її успішний бізнес на красиві фотографії з будівництва й обіцянку майбутнього прибутку.

— Звідки гроші?

— Продам приміщення другого салону.

— А салон?

— Залишиться. Новий власник здаватиме його мені в оренду. Я вже порахувала: навіть з орендою він прибутковий.

— Хто рахував вартість приміщення?

— Рієлтор Сергія.

— Незалежну оцінку замовляла?

— Ще ні.

— Проєкт інвестиційного договору бачила?

— Сергій готує.

— Яку частку в готелі ти отримаєш?

Ірина потерла великим пальцем обручку. Камінь блиснув під офісною лампою.

— Ми не говорили про частку. Це буде позика компанії під відсоток або внесок у спільне майно після шлюбу. Юрист сформулює.

— Який юрист?

— Сергіїв.

— Іро, ти серйозно?

Вона різко відсунула каталоги.

— Не починай говорити зі мною так, як Максим.

— А як він говорить?

— Наче я закохалася й одразу втратила здатність читати цифри.

— Ти читаєш цифри, яких перед тобою ще немає.

— Сергій не чужий мені чоловік.

— Через це договір має бути зрозумілим. Щоб гроші не стали вашою першою подружньою війною.

Вона підвелася, підійшла до вікна й схрестила руки. Ми знали одна одну сім років. Познайомилися, коли я організовувала ювілей її першого салону, а ведучий захворів за дві години до початку. Ірина тоді не плакала й не звинувачувала мене. Вона зняла піджак, допомогла переносити декорації, а потім сама привітала працівниць зі сцени, поки я шукала заміну. Після мого розлучення вона три тижні телефонувала щоранку, хоча я двічі просила дати мені спокій. Упертість була її способом любити. Але тепер та сама впертість заважала їй почути просте запитання.

— Я не віддаю Сергієві останнє, — сказала вона. — У мене лишається перший салон, заощадження, квартира. Максим поводиться так, ніби я закладаю паспорт у ломбарді.

— Максим знає про продаж?

— Ні.

— Сергій сказав адміністраторці готелю виставити всі рахунки на твою компанію. Максим це побачив.

Ірина повернулася.

— У нього дивовижний талант опинятися біля чужих документів.

— Чернетка лежала перед ним на столі.

— І що ти сказала?

— Що спочатку поговорю з тобою.

Вона сіла навпроти мене й узяла за руку.

— Солю, я прошу тебе не розповідати йому про приміщення.

— Він однаково дізнається.

— Після весілля. Коли все буде оформлено й він побачить, що ніхто мене не обдурив.

— А якщо до весілля тобі запропонують невигідний договір?

— Тоді я його не підпишу.

— Ти щойно погодилася на суму, не знаючи, що отримаєш натомість.

— Я погодилася допомогти чоловікові, з яким житиму.

Від її тону мені стало неприємно. Не тому, що вона помилялася в усьому. У близьких стосунках люди справді допомагають одне одному, іноді без відсотків і гарантій. Але майже п’ять мільйонів не переставали бути п’ятьма мільйонами тільки через майбутній штамп у паспорті.

— Я не обговорюватиму твої особисті фінанси з Максимом, — сказала я. — Але й не брехатиму йому, якщо він поставить пряме запитання. І як організаторка не підпишу жодного договору, де твоя компанія стала платником без твого письмового погодження.

— Добре.

— Ще одна умова: незалежний оцінювач приміщення й окремий адвокат. Не Сергіїв.

— Ти ставиш мені умови?

— Для дружби — ні. Для роботи з моєю агенцією — так. Мені треба розуміти, хто й за що платить. Якщо кошти на весілля залежать від продажу нерухомості, це фінансовий ризик проєкту.