Розділ 2. Син, якого я майже не знала

У вівторок об одинадцятій біля нового корпусу ще працювала бетономішалка.

Я вийшла з автомобіля й кілька секунд дивилася, як двоє робітників несуть скляну панель до входу, де за сім із половиною тижнів мали зустрічати гостей. Праворуч лежали упаковки плитки, ліворуч стояли мішки з будівельною сумішшю. На терасі без огорожі курив чоловік у помаранчевому жилеті.

Дарина мовчки сфотографувала фасад.

— Не для публікації, — нагадала я.

— Для порівняння зі словом «майже».

Максим припаркував орендований автомобіль поруч. Він був у темному пальті й тримав тубус із кресленнями. Привітався з Дариною, а мені простягнув паперовий стаканчик.

— Без цукру, — сказав.

— Звідки знаєте?

— На маминих вечерях ви завжди відмовляєтеся від цукру.

Я взяла каву й пошкодувала, що запитала. Увага була звичайною, але я відчула її гостріше, ніж мала.

— Ви встигли перевірити документи? — запитав він.

— Отримала лише план і договір.

— Дозволу немає.

— Я теж це помітила.

— Сергій скаже, що надішле ввечері.

— Ви давно з ним конфліктуєте?

— Від першої зустрічі.

— Через готель?

— Через те, як він говорить із мамою про гроші. Спочатку називає рішення спільним, потім пояснює, що вже домовився.

— Це ваша оцінка.

— Так.

Мені сподобалося, що він не видав припущення за факт.

Адміністраторку звали Лідія. Вона зустріла нас біля старого корпусу й видала каски. Дарина запитала, чи наречена також ходила тут у касці, коли обирала зал.

— Пані Ірина дивилася візуалізацію, — відповіла Лідія. — Усередину не заходила. Тоді заливали підлогу.

Я записала це в блокнот.

Старий корпус працював: тридцять номерів, ресторан на шістдесят гостей, невеликий конференц-зал. Новий мав подвоїти місткість готелю. На першому поверсі планували ресторан і банкетний зал, на другому — номери, у підвалі — кухня та технічні приміщення.

Усередині пахло фарбою й цементом. Проводка біля сходів залишалася відкритою, частина стелі — без оздоблення. Максим відійшов до стіни, перевірив креслення й попросив Лідію показати другий евакуаційний вихід.

— Він буде з боку кухні, — сказала вона.

— Зараз його немає?

— Робітники прорізають цього тижня.

— У несучій стіні?

Лідія подивилася на мене, ніби я могла скасувати запитання.

— Треба запросити виконроба.

Ми піднялися на другий поверх. Одна секція коридору не мала вікон, аварійне освітлення ще не встановили. У номері для молодят стояло ліжко, накрите плівкою, але у ванній не було сантехніки.

— Сергій хоче показувати це журналістам? — запитала Дарина.

— За сім тижнів вигляд може змінитися, — відповіла я. — Питання в тому, чи встигнуть завершити роботи законно.

Максим нахилився над кресленням. Я стала поруч, щоб побачити позначки. Наші плечі торкнулися, він відразу відступив і повернув тубус мені.

— За проєктом вихід є, — сказав він. — Але зміни мали погодити до початку робіт.

— Ви працюєте з готелями?

— Переважно з офісними центрами й житлом. Пожежні вимоги від цього не стають іншими.

— Не хочу, щоб ви використовували мою перевірку для сімейної війни.

— А я не хочу, щоб ви називали війною кожне запитання до Сергія.

— Учора ви допитували матір про її майно за вечерею.

— Бо вона три місяці приховує продаж.

— Можливо, приховує через вашу реакцію.

Максим згорнув креслення.

— Можливо. Це не робить продаж безпечнішим.

— І не дає вам права вирішувати за неї.

— Ви завжди захищаєте клієнтів, навіть коли вони ваші подруги?

— Особливо тоді.

— А хто захищає їх від поганих рішень?

— Ніхто. Дорослі люди мають право помилятися.

Він подивився на мене уважніше.

— Ви справді так живете?

— Це вже не стосується готелю.

— Зрозумів.

Виконроб з’явився через двадцять хвилин. Його звали Віктор, і він відразу сказав, що весілля можна проводити хоч завтра, якщо прибрати інструменти.

— Без другого виходу? — запитав Максим.

— Старі двері є за перегородкою.

— На плані там технічне приміщення.

— План змінювали.

— Покажіть погодження.

— Я не ношу всі папери із собою.

Я втрутилася, поки розмова не перейшла у сварку.

— Надішліть мені чинний план, дозвіл на виконання робіт, графік завершення та висновок відповідального за пожежну безпеку. Без цього я не підтверджу майданчик у договорах із підрядниками.

Віктор подивився на Лідію.

— Це треба через Сергія Миколайовича.

— Передайте йому список сьогодні.

— Він буде після обіду.

— Ми зачекаємо.

До приїзду Сергія ми оглянули старий зал. Він був меншим, але мав два виходи, готову кухню й окрему терасу. Сто п’ятдесят людей не помістилися б. Сто двадцять — лише без сцени й частини столів.

Дарина зробила схему розсадження.

— Якщо скоротити гостей до ста, тут можна провести нормальне весілля, — сказала вона.

— Мама не скоротить, — відповів Максим.

— Ви знаєте кожного зі списку?

— Половину вона бачила востаннє на моєму випускному.

— Тоді це не моя проблема, — сказала я. — Я не викреслюю родичів без нареченої.

Він усміхнувся.

— Ви з нею схожі.

— Чим?

— Обидві спершу повідомляєте правило, потім дозволяєте сперечатися.

— Ірина сперечатися не дозволяє.

— Ви швидко її вивчили.

— Сім років достатньо.

— Для дружби — так. Для мене, схоже, ні.

— Ми бачилися тричі, — нагадала я. — На Ірининому дні народження, на відкритті другого салону й торік у ресторані.

— Я пам’ятаю. На відкритті ви пішли раніше, бо підрядник переплутав дату іншої події.

— Не переплутав. Він просто вирішив, що четвер іде після п’ятниці.

— Мама розповідала цю історію так, ніби ви за годину перенесли весілля на інший майданчик.