Розділ 1. Подруга виходить заміж

Ірина Левченко сказала, що виходить заміж, у понеділок о дев’ятій ранку, коли я намагалася переконати наречену не ставити живі свічки біля шовкових штор.

Вона зайшла до мого офісу без попередження, зачинила за собою двері й підняла ліву руку. Каблучка була тонкою, без великого каменя. На Ірину це не скидалося. Вона любила прикраси, які помічали раніше за неї.

— Скажи щось, — попросила вона.

Я відклала телефон.

— Ти виходиш заміж.

— Це я вже знаю.

— Тоді вітаю.

Ірина обійшла стіл і притиснула мене до себе. Від неї пахло кавою та парфумами з чорним перцем. Вона сміялася, але руки трохи тремтіли.

— Сергій освідчився вчора ввечері. Без ресторану, музикантів і людей із телефонами. Просто приготував вечерю й запитав.

— Тобі сподобалося?

— Саме так і хотіла.

Я знала Ірину сім років. Вона могла витратити годину на вибір серветок для відкриття салону, а потім підписати папери на новий автомобіль, не дочитавши договору до кінця. У роботі перевіряла кожну копійку, у коханні вважала обережність ознакою недовіри.

— Коли весілля? — запитала я.

Її усмішка стала винуватою.

— Через вісім тижнів.

— Іро.

— Я знала, що ти так подивишся.

— Я ще навіть не почала дивитися.

— Двадцять першого вересня. У готелі Сергія. Новий корпус майже готовий, сад уже впорядкували. Буде сто двадцять гостей. Можливо, сто п’ятдесят.

— Це два різні весілля.

— Ти впораєшся.

— Я?

Ірина поклала на стіл синю теку. Усередині лежали фотографії готелю, попередній список гостей і роздруківки суконь.

— Я не хочу чужу організаторку. Тільки тебе.

— Ти прийшла як подруга чи як клієнтка?

— Хіба не можна поєднати?

— Можна, якщо підписати договір і не телефонувати мені о третій ночі зі словами: «Ми ж подруги, зміни все до ранку».

Вона сіла в крісло для клієнтів і закинула ногу на ногу.

— Підпишу все, що скажеш. І заплачу за тарифом.

— Хто затверджує бюджет?

— Ми із Сергієм.

— Хто платить підрядникам?

— Сергій. Весілля відбудеться в його готелі, тому частину витрат він бере на себе.

— Яку саме частину?

— Соломіє, я щойно заручилася.

— Тому й питаю зараз, а не за день до церемонії.

Вона зітхнула, але не образилася. За сім років Ірина навчилася відрізняти мою роботу від песимізму. Я навчилася не давати їй підписувати рахунки після келиха шампанського.

— Сьогодні вечеряємо в мене, — сказала вона. — Сергій покаже кошторис і проєкт нового залу. Приїхав Максим. Я хочу, щоб ви нормально познайомилися.

— Ми знайомі.

— Ви бачилися тричі й щоразу говорили про погоду.

— У нас стабільні стосунки.

Ірина засміялася.

— Він приїхав на місяць. Може, довше. Сергій попросив оглянути будівлю, але Максим уже поводиться так, ніби збирається зупинити весілля.

— Чому?

— Бо йому ніхто не сподобається поруч зі мною.

Про Максима я знала переважно з її розповідей. Ірина народила його в сімнадцять, залишилася без чоловіка й до тридцяти п’яти встигла відкрити два салони. Вона пишалася сином так, ніби його диплом, робота й кожен вдалий проєкт були спільним результатом. У певному сенсі так і було.

Коли ми познайомилися, Максимові виповнилося двадцять чотири. Він уже працював у Варшаві й приїздив до Києва кілька разів на рік. Я бачила його на відкритті Ірининого салону, її сорок п’ятому дні народження та короткій вечері перед пандемією. Ми не листувалися й не телефонували одне одному.

— Він має професійні зауваження чи просто не любить Сергія? — запитала я.

— Сам розберешся. Тільки не дозволяй йому перетворити моє весілля на перевірку будівельної інспекції.

— Якщо зал не введений в експлуатацію, перевірка нам знадобиться.

Ірина підвелася.

— Починається.

— Я ще не погодилася.

— Погодишся. Ти не віддаси моє весілля людині, яка поставить арку з пластиковими півоніями.

Вона поцілувала мене в щоку й вийшла, залишивши теку на столі.

Моя координаторка Дарина Мельник зазирнула за хвилину.

— Це була каблучка?

— Так.

— Ми беремо весілля?

— Схоже на те.

— Дата?

Я назвала.

Дарина відкрила робочий календар і мовчки повернула екран до мене. На той самий тиждень припадали конференція фармацевтичної компанії, випускний приватної школи й весілля на сімдесят гостей.

— Переживемо, — сказала я.

— Ви це говорили перед фестивалем, після якого спали в офісі.

— Цього разу я не спатиму в офісі.

— Записати як обіцянку?

— Не треба створювати докази проти керівниці.

Дарина взяла теку й почала переглядати фотографії. Новий корпус готелю справді виглядав майже завершеним: світлий фасад, панорамні вікна, тераса над штучним озером. На одному кадрі біля входу стояли будівельні риштування, які обрізали під час друку.

— Майже готовий? — запитала вона.

— Так каже наречена.

— А хто каже правду?

— Завтра побачимо.

До вечері я приїхала о сьомій. Ірина жила в просторій квартирі біля Ботанічного саду. Вона відчинила в шовковій сукні, яку я радила залишити для медового місяця.

— Я святкую, — пояснила вона.

— Бачу.

Сергій Данилюк зустрів мене у вітальні. Йому було п’ятдесят два, але він мав той доглянутий вигляд, за яким стояли спорт, хороший стоматолог і звичка не економити на піджаках. Він поцілував мене в щоку й простягнув келих.

— Наша рятівниця.

— Поки лише людина з календарем.

— Ірина сказала, ви погодилися.

— Ірина часто повідомляє мої рішення раніше за мене.

Він усміхнувся, ніби це була одна з рис, за які її любив.

На журнальному столику лежав альбом із візуалізаціями готелю. Сергій відкрив сторінку з великим залом на двісті людей.

— Тут проведемо церемонію, — сказав він. — Скляна стіна повністю відчиняється, гості виходять до води. Увечері підсвітимо дерева.