Розділ 13. Іванна

Розділ 13. Іванна

Наступний день тягнувся так повільно, ніби час вирішив познущатися з мене особисто. З самого ранку я отримала шквал дзвінків від Максима. Він вимагав негайно скасувати поїздку, заявляв, що я руйную наші плани за місяць до весілля, і взагалі поводився так, ніби я збираюся не на студентський саміт інновацій, а на збори якоїсь підозрілої секти. Чорт, він мене просто вивів із себе, а я, взагалі-то, як мені здавалося, дуже спокійна дівчина. Я трималася з останніх сил, намагаючись пояснити, що пропущений тиждень нічого не змінить, що це дуже важливо для моєї майбутньої кар'єри, але зв'язок із ним перервала врешті-решт я сама. Нерви були просто на межі!

До вечора я зібрала якісь речі, наробила в дорогу бутербродів, запхала у велику сумку робочий ноутбук, зручний одяг для гір і ту саму сукню, яку вдягала до ресторану, ну, на випадок урочистих заходів, які спонсори явно планували й у горах.

Коли я підійшла до центрального вокзалу, там уже товклися всі наші студенти. Наша десятка кучкувалася біля центрального табло, а Василь Петрович героїчно намагаючись перекричати гомін навколо і гучні вокзальні оголошення, роздавав усім останні інструкції та квитки. Як виявилося, сталося якась накладка, і квитки він придбав буквально перед відправкою поїзда, і тепер всі ми їхали, розсипані по кількох вагонах.

Я зазирнула у свій квиток. Це була нижня полиця в купе. Ну, добре, що не верхня, і на тому дякую. Звичайно ж, я скрізь роззиралася, чи є де-небудь Джурко, але його не помічала, і тоді я полегшено зітхнула, сподіваючись, що він передумав і все-таки не їде на цей саміт. Нічого страшного, я захищу свій стартап і сама!

Але все сталося не так, як я сподівалася. Справжній шок чекав на мене трохи згодом, коли я зайняла своє місце у вагоні. Поїзд плавно рушив з місця, колеса заспокійливо застукали по рейках, а я сховала сумку під свою полицю і влаштувалася біля вікна, проводжаючи поглядом вечірнє місто, яке швидко пробігало повз наш поїзд. І тут раптом у купе зайшов захеканий Джурко з рюкзаком на плечі!

Він побачив мене і його обличчя витягнулося від здивування. Трясця! Ми опинилися в одному купе! Ба більше, його місце було якраз на нижній полиці навпроти моєї!

— Чорт! — перше, що видав він, кидаючи рюкзак на полицю. — Тобто, добрий вечір, Іванно! Я так і знав! От, прямо відчував, що ми з тобою опинимося в одному купе! Я тобі кажу! Цей Хроновізор нас активно стикає лобами на кожному кроці! Просто знущається з нас!

— Добрий вечір, — приречено вичавила я із себе, хоча всередині мене все чомусь радісно і тривожно стиснулося. — Не придумуй дурниць, — удавано роздратовано відповіла я, — Це просто випадковість. Квитки купувалися в останню мить, там були якісь проблеми, і Віктор Петрович їх роздавав цілком рандомно. Ти ж не думаєш, що й він теж задіяний у цій хроновізорній афері?

— Випадковість? Ми їдемо в одному купе, будемо працювати над одним стартапом, а ще в нас у обох на носі весілля з людьми, які зараз влаштовують нам істерики по телефонах. Не сумніваюся, що твій Макс дорікав тобі, що ти залишаєш його у розпал підготовки до весілля і їдеш невідомо куди і невідомо з ким! Моя Аліна мене вже дістала! Я навіть телефон поставив на беззвучний режим, бо вона сьогодні дзвонить мені цілий день! Це не випадковість, Іванно. Це все дуже підозріло, і мені схоже на якийсь експеримент…

Джурко сів на своє місце, потер скроні, а потім раптом усміхнувся мені своєю кумедною і трохи зухвалою усмішкою, яка останнім часом постійно виводила мене з рівноваги.

Навколо нас тим часом розгорталося класичне життя поїзда. Чоловік поважного віку, який їхав на верхній полиці наді мною, прийшов трошки пізніше Джурка, і познайомився з нами, був веселий і галасливий. Пан Степан одразу ж почав нас із Джурком пригощати різноманітною їжею, розклав на столику варені яйця, смажену курку, якісь котлети та огірки, наповнюючи все купе специфічним ароматом поїзної романтики. А на верхній полиці над Джурком незабаром голосно хропів наш четвертий пасажир, який знайомитися не побажав, увійшов у наше купе мовчки, тільки кивнув на привітання, а потім швидко заліз на свою верхню полицю і заснув. Ну, все, що я зрозуміла, то це те, що він був добряче напідпитку, тому що перегар почав активно змішуватися із ароматом котлет пана Степана.

Я відмовилася від пригощань пана Степана і вийшла в коридор подихати порівняно свіжим повітрям. Була зла, як мегера! Потім почула, що Джурко вийшов за мною слідом.

— Не сумуй! — почула я його голос за спиною. — Просто змирися з тим, що той Хроновізор нас весь час стикає. Просто живи.

— Та не в цьому справа! Ти бачив, що робиться?! — обурено промовила я. — Мало того, що ми з тобою опинилися в одному купе, так тепер ще нам доведеться їхати до самих Карпат у купе, заповненому ароматами яєць і котлет. І перегаром! Я такого страшенно не люблю! Це просто жах, а не поїздка!

Джурко тільки ширше усміхнувся, дивлячись на мене, охоплену праведним гнівом, а потім раптом протягнув мені шоколадку.

— Будеш? Кажуть, у дорозі допомагає від дурних думок про сусідів із котлетами, — серйозно сказав він.

Я хотіла відмовитися й прочитати йому лекцію про строгі правила нашого пакту, але чомусь не зробила цього, взяла шоколадку й вперше за весь день щиро посміхнулася. У мене попереду був цілий тиждень у горах поруч із цим хлопцем, і я чомусь уже не була впевнена, що хочу триматися від нього на відстані…