Розділ 11. Іванна

Розділ 11. Іванна

Вечоріло. Замість того, щоб сидіти зараз в затишній кав'ярні й мирно обирати з Максимом дизайн запрошень, я стояла перед дзеркалом у своїй тісній кімнаті гуртожитку й перевіряла, чи справді моя сукня сидить ідеально. Для ресторану я обрала елегантну світлу сукню міді, яка підкреслювала талію, і акуратні туфлі на підборах. Ох, і ще я малодушно боялася подзвонити Максимові і розповісти про зміну наших планів на сьогоднішній вечір. От чомусь прямо рука не могла взяти телефон і натиснути номер Максима… І я вирішила вчинити так, як вчинила б моя улюблена Скарлетт із “Віднесених вітром”, вирішила подумати про все це завтра.

Ресторан «Глобус» виявився саме тим місцем, де все було на вищому рівні. Блискучі люстри, білосніжні скатертини й офіціанти у краватках — усе це кричало про те, що студентам факультету комп'ютерних технологій тут явно не місце. Але щедрі спонсори вирішили інакше.

Я зайшла всередину. Наші вже розсідалися за великим центральним столом. Василь Петрович бадьоро щось розповідав куратору четвертого курсу, інші студенти жваво розмовляли між собою, а на одному з вільних місць сидів Джурко. Був у чорній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком. Коли я наблизилася до столу, він підвів погляд і так і завмер мало не роз'явивши рота. Невже звернув увагу на мою нову сукню? Мені це, до речі, сподобалося, значить, я недарма стояла весь вечір біля дзеркала, наводячи красу, мала, напевно, ефектний вигляд.

Гордо задерши голову і проігнорувавши вільний стілець біля Джурка, яке ніби спеціально залишалося порожнім, я сіла на інший бік столу, ближче до куратора. Ага. Максимально далеко. Як ми й домовилися. Правило максимальної дистанції! Принаймні, я дуже сподівалася, що це правило спрацює.

— О, Іванно! Радий бачити! — привітно кивнув мені Василь Петрович. — Сідай-сідай. Ви з Джурком якраз сидітимете навпроти, щоб зручно було обговорювати ваш спільний стартап. Пересядь, будь ласка, — попросив він, — усі місця підписані. Там, біля приборів, стоять таблички з вашими іменами.

У мене всередині все похололо. Навпроти?! Це ж доведеться дивитися йому в очі весь вечір!

Я перейшла на своє місце і повільно опустилася на стілець, підняла погляд і зустрілася з поглядом Джурка. Він дивився на мене з дивним виразом обличчя. Гм. Напевно, теж незадоволений, що ми знаходимося так близько за столом.

Коли всі розумілися, спонсори, енергійні чоловік та жінка, тим часом підняли келихи з вином, почалися довгі тости про інновації та майбутнє. Я намагалася зосередитися на словах директора фонду, але боковим зором постійно бачила Джурка. Ось він невдоволено крутить у пальцях виделку. Ось перепитує щось у сусіда. А ось — раз! — і знову дивиться прямо на мене.

Я демонстративно відвернулася, розглядаючи штори у ресторані.

У кишені раптом завібрував телефон, і на екрані висвітилося ім'я Максима. Серце забилося, як сполохана пташка. Ой, матінко! Все-таки він подзвонив мені, хоча я сподівалася, що наша розмова, коли я розповім йому про саміт, відбудеться завтра.

Я швидко вибачилася перед сусідом і вислизнула з-за столу в бік коридору, подалі від шуму та зайвих очей. Знайшла тихий куточок біля виходу на веранду і натиснула на кнопку відповіді.

— Привіт, сонце, — пролунав голос Максима. Він явно був на ходу, на задньому плані чулося гудіння машин. — Як справи з декоратором? Ти заїжджала в агентство?

Я затримала дихання. Про весільне агентство сьогодні я навіть не згадувала.

— Максе, знаєш… е-е-е… сьогодні в мене був такий божевільний день, — почала я максимально спокійним голосом. — Мене викликали в деканат. Нас відправляють на Карпатський саміт інновацій! Це від університету, для найкращих студентів.

У трубці повисла тягуча тиша.

— В Карпати? — голос нареченого став холодним і трохи роздратованим. — Іванно, який саміт? У нас за місяць весілля. Мама вже забронювала ресторан, ми з тобою займаємося дуже важливою організацією нашого урочистого заходу, а ти їдеш у гори? Ти ж казала, що твій розклад чітко контролюється.

— Це дуже важливо для мого резюме, — спробувала виправдатись я, відчуваючи, як усередині закипає злість. — Ти ж сам казав про кар'єрний ріст і корисні зв'язки!

— Я казав про розумний тайм-менеджмент, а не про раптові поїздки в розпал підготовки до шлюбу, — відрізав Максим. — Гаразд. Я зараз їду на важливу зустріч, мені ні́коли розбиратися з твоїми фантазіями по телефону. Завтра зранку зустрінемося і все вирішимо.

Він скинув дзвінок. Короткі гудки різко вдарили у вуха.

Я стояла в напівтемному коридорі, стискаючи телефон у руках, і відчувала, як до горла підступає образа. Ніякої підтримки. Тільки дорікання, розклад і мамині вказівки!

— Не найприємніша розмова, мабуть?

Я здригнулася і різко обернулася. Обпершись об стіну спиною неподалік стояв Джурко. Він тримав у руках склянку з водою і спокійно дивився на мене.

— Не твоя справа, — різко кинула я, ховаючи телефон у кишеню і намагаючись вирівняти голос. — Слідкуй за своєю Аліною. Вона ж, певно, теж не в захваті від того, що ти замість підготовки до весілля їдеш у Карпати і замість зустрічі з її батьками сидиш тут, у цьому ресторані?

Джурко гірко усміхнувся, відпивши трохи води.

— О, бачу, що тобі теж непереливки! Аліна, до речі, влаштувала мені таку істерику, коли я сказав про саміт і вечерю, що телефон досі гарячий. Вона вважає, що програмування і стартапи — це дитячі іграшки порівняно з організацією нашого весілля.