Розділ 10. Джурко

Розділ 10. Джурко

Я стояв посеред холу, оточений натовпом найкращих студентів нашого факультету інформаційних технологій, і відчував, як усередині все стискається від передчуття катастрофи. Іванна стояла навпроти й виглядала такою ж спантеличеною, як і я.

— Послухай, — тихо промовив я, відступаючи за колону, щоб нас ніхто не підслуховував. — Це просто треш. Ця поїздка зовсім не входила у мої плани, але відмовитися я точно не зможу. І ще я вчора довго думав. Ти знаєш, мені спало на думку, що якщо ми будемо й далі бігати один від одного, це лише провокуватиме систему. Ти не помітила? Щоразу, як ми намагаємося уникати одне одного, то ми починаємо зустрічатися у непередбачуваних місцях? Може, Хроновізор і справді якось впливає на наше життя? Зараз такі розвинені технології, що я не здивуюся, — а побачивши здивований вигляд Іванни, пояснив простіше. — Уяви, наприклад, що він якось вплинув на нас, і тепер все працює за принципом магніту? Чим більше ми опираємося, тим сильніше він тягне нас одне до одного. Може, не треба втікати? Може, треба просто жити, як живеться?

Іванна вирячилася на мене.

— Ти з глузду з'їхав? Це дурниці! — відрізала вона, нервово переступаючи з ноги на ногу. — Якщо ми будемо поруч, ми ще більше зближуватимемося. Мені це не потрібно, бо в мене весілля за місяць, а в тебе наречена Аліна, яка з’їсть нас обох за обід. Я не хочу нічого змінювати! У мене чудове, спокійне і розплановане життя! Давай дотримуватися правил, тих, які ти запропонував у пакті. Тільки… Ну, трохи змінених. Оскільки все одно ми будемо вже працювати у групі і їдемо в одне місце, то просто будемо дотримуватися максимальної дистанції між нами, зрозуміло? Зайвий раз не розмовляти, зайвий раз не підходити одне до одного, не знаходитися поруч…

Я хотів щось заперечити, але в цей момент до всіх нас підійшов куратор, наш викладач, Василь Петрович, який завжди був оптимістичним і енергійним.

— Так, молоді люди! — він плеснув у долоні, привертаючи увагу всієї десятки. — Оскільки нас запросили на Карпатський саміт неочікувано, то ясно, що наші стартапи ще не готові. Нам треба працювати в прискореному режимі. Щоб посилити ефективність, я перетасував студентів і поєднав четвертий курс із третім. Ви працюватимете парами над конкретними темами.

Я відчув, як у горлі пересохло, бо вже передчував підступ. Викладач почав читати список студентів. Прізвища звучали одне за одним, мої одногрупники отримували напарників чи напарниць, підходили до них і знайомилися, якщо були незнайомі.

— І остання пара, — оголосив куратор, перегорнувши сторінку. — Джурко Терен та Іванна Малевська. Ваша тема — «Адаптивні алгоритми прогнозування поведінки користувачів». Працюйте, це ваш головний проєкт.

Я відчув, як світ навколо хитнувся. Іванна застигла, не в силах вимовити й слова. Куратор, нічого не підозрюючи, усміхнувся нам обом.

— Ну що, команди, рекомендую всім вже почати попрацювати! І ще одне. Сьогодні увечері у нас буде спільна вечеря у ресторані, яку оплачують наші спонсори. Ми всі повинні перезнайомитися між собою. Не запізнюйтеся, вечеря о сьомій в ресторані «Глобус», його адреса є в одному з флаєрів, який вам видав декан.

Викладач пішов, наспівуючи щось бадьоре, студенти почали розходитися, а ми з Іванною залишилися стояти в холі. Мене накрило дивне відчуття. З одного боку, це був повний крах усіх моїх планів. А з іншого...

Чорт, у цю мить мене ніби вдарило струмом від однієї думки. Сьогодні ввечері в мене була запланована зустріч з Аліною! Ми повинні були зустрітися на спільній вечорі у її батьків! Мали, здається, обговорити вибір весільного торта. А тепер я маю бути в ресторані з групою студентів, і, що найгірше, працювати над проєктом разом з Іванною.

— Боже, це капець! — Іванна виглядала дуже злою і розгубленою. — Ще й ресторан?

— А в мене якраз о сьомій зустріч з Аліною та її батьками! — пробурмотів я, відчуваючи, що усередині все перевертається. — Вона вб'є мене, коли дізнається про зміну планів!

— То не йди в ресторан! — запропонувала Іванна.

— Але ж я мушу! Крім того, — я раптом згадав свої сумніви, яким, здається, отримав підтвердження, — це підтверджує моє припущення, що нас постійно поєднує щось, зводить разом. Наче доля просто насміхається над нами. Ми намагаємося будувати стіни, а вона їх розбиває одним махом. Може, не треба битися об стіну, а просто пливти за чи течією?

Іванна подивилася на мене так, ніби я знову почав говорити нісенітниці, але цього разу в її очах трохи було розгубленості.

— Ну, я точно піду в ресторан, не кожного дня випадає така нагода. Але тримайся від мене подалі! — кинула вона і, не чекаючи відповіді, розвернулася й пішла геть швидкими кроками.

Я залишився стояти, дивлячись їй услід…