Розділ 6. Джурко

Розділ 6. Джурко

Весільне агентство «Стріли Купідона» нагадувало філію цукрової вати, яку випадково схрестили з ювелірним салоном, бо все тут було білим, золотим і настільки нудотно-приторно-весільним, що мене аж нудити почало. Це був повний капець!

Ми з Аліною сиділи на м'якому дивані, схожому на хмару, навпроти весільного організатора на ім'я Едуард. Цей чоловік тримав марку, повністю асимілювавшись із навколишнім середовищем, був одягнений в рожевий піджак і синю краватку, і мав страшенно серйозний вираз обличчя, ніби ми планували не весілля студентів, а прямо-таки коронацію монарха.

— Отже, Аліночко, — муркотів Едуард, перебираючи зразки тканин. — Ми зупиняємося на цьому відтінку червоного, відтінку стиглої вишні для драпірування стільців. Це додасть нашому залу урочистості й багатої величі, а ваш наречений...

Едуард перевів на мене погляд, сповнений натхнення та ентузіазму.

— А мій наречений одягне червоний метелик у тон, — безапеляційно заявила Аліна, стискаючи мою руку. — Джурко згоден. Правда, мій котику?

Я кивнув, бо сил сперечатися вже не було.

— Мені треба випити води, — пробурмотів я, піднімаючись з дивана. — Едуарде, у вас є кулер?

— У коридорі направо, поруч із зоною очікування віп-клієнтів, — махнув рукою організатор, знову занурюючись у каталоги. Аліна теж зацікавлено схилила голову до яскравої глянцевої сторінки.

Я вийшов з кабінету, з насолодою зітхнувши на повні груди. Знайшов кулер, набрав повний пластиковий стаканчик холодної води і залпом випив, набрав ще води у стаканчик і нарешті трохи розслабився. Життя почало налагоджуватися.

Зона очікування віп-клієнтів поруч із кулером була відгороджена двома високими декоративним пальмами у вазонах. Я якраз почав пити ще воду, випадково кинув туди погляд і одразу поперхнувся водою. Чорт, там на білосніжному шкіряному диванчику сиділа дівчина, нервово смикала в руках два абсолютно однакових шматки блідо-жовтої тканини і тихо й виразно лаялася на адресу якогось Максима, який знову не приїхав. Ох, на ній була та сама бейсболка і той самий одяг. Це була Іванна!

Я голосно закашлявся. Дівчина здригнулася, підняла голову, і наші погляди зустрілися. Очі Іванни стали розміром з блюдця, вона випустила з рук свої зразки тканин, і вони впали на килим біля її ніг. Я ступив крок їй назустріч, геть забувши про стаканчик у руці, і вода вихлюпнулася на мої джинси, але я навіть не звернув на це уваги.

— Ти що тут робиш? — одночасно і слово в слово запитали ми одне в одного.

— Правило друге! — панічно прошипіла Іванна, схоплюючись з дивана і хапаючи свою сумку. — Якщо бачимо одне одного, то розвертаємося на сто вісімдесят градусів! І йдемо геть! Ти чому стоїш і не йдеш геть?

— Трясця! Це агентство знаходиться на іншому кінці міста, далеко від нашого університету і гуртожитків! — обурився я, не слухаючи її і підходячи ближче. — Яка ймовірність, що з пів сотні весільних контор Києва ми виберемо одну й ту ж саму?

— Нульова! Абсолютно нульова! Мій наречений, точніше, його мама, вибрала цього організатора, бо він найкращий і найдорожчий, — дівчина почала задкувати від мене до стіни, наче я був озброєний і дуже небезпечний. — А ти... Ти просто переслідуєш мене! Я так і знала! Навіщо тоді ми уклали той дурний пакт про ненапад? Чому ти не йдеш геть? Це ж другий пункт угоди!

— Та ти мені геть не потрібна! І не сподівайся! — я закотив очі від роздратування. — Мене сюди моя наречена Аліна притягнула. Ми затверджуємо сьогодні… е-е-е… червоні накидки на стільці і ця, як їх там, банти.

Іванна раптом зупинилася. Її обличчя дивним чином змінилося, а паніка поступилася місцем цікавості.

— Червоні банти? До отієї зали із золотою ліпниною? — вказала вона кудись убік. 

— Ну, Едуард називає цей колір стиглою вишнею, — похмуро відповів я.

Іванна скривилась і глянула на мене співчутливо. 

— Це ж несмак. Воно все виглядатиме, як штори в провінційному театрі. Твоєму організатору треба це пояснити!

— Та я знаю! — несподівано для самого себе голосно і з полегшенням вигукнув я. — Я їм це другу годину намагаюся пояснити, але мене ніхто не слухає!

Ми з Іванною стояли посеред коридору, дивилися одне на одного, і якимось дивним чином я відчув, що це перша людина за весь тиждень, яка мене реально зрозуміла. Аж тут раптом за моєю спиною пролунав голос. 

— Джурку? Ти куди зник? Едуард питає, чи згодні ми на запуск голубів?!

У коридор вийшла Аліна. Вона завмерла, побачивши мене поруч із незнайомою дівчиною, і її погляд миттєво став колючим і оцінюючим. Аліна заміряла Івану прискіпливим і оцінювальрим поглядом, зауваживши і оцінивши все, від бейсболки до кросівок.

— А це хто така? — холодним тоном поцікавилася моя наречена.

І я зрозумів, що геть не знаю, що їй відповісти. Трясця! Наш з Іванною такий чудовий і перспективний пакт про ненапад не просто тріщав по швах, він горів зараз синім полум'ям!