Розділ 4. Джурко

Розділ 4. Джурко

— Котику, ти мене взагалі слухаєш?

Алінине запитання висмикнуло мене із задумливості, і я моргнув, фокусуючи погляд на її яскраво нафарбованих губах, які зараз були незадоволено підтиснуті.

Ми сиділи в кав'ярні навпроти весільного салону, куди Аліна затягнула мене одразу після тої екскурсії, коли яподзвонив і сказав їй, що вже звільнився. Вона навчалася на третьому курсі факультету міжнародних відносин і вважала себе майбутньою елітою дипломатії. Розклад моєї нареченої складався з рідких відвідувань пар і лекцій, активних гулянок із подругами в нічних клубах і дуже частих походів до перукарів та косметологів, а на даному етапі ще й нескінченних зустрічей із організаторами нашого весілля. Її батьки щиро вірили, що головне завдання дівчини — це отримати престижний диплом і вдало вийти заміж. Із першим Аліна справлялася завдяки татовим зв'язкам, а з другим — завдяки мені. Я був перспективним програмістом, і після четвертого курсу мене вже брали в магістратуру в Німеччину. Майбутніх тещу та свекра це цілком влаштовувало, а Аліні подобалося, що я не сперечаюся з нею про колір бантів на стільцях. Зовсім ні про що не сперечаюся, якщо бути чесним. Ну, принаймні, до сьогоднішнього дня точно. Вона була класна дівчина, але інколи мене дратувала, проте таке буває у всіх, хіба не так?

Перед Аліною нині лежав розгорнутий глянцевий каталог, повністю пообтикуваний рожевими стікерами.

— Слухаю, звичайно, — швидко збрехав я, сьорбаючи вже давно захололу каву. — Ти казала щось про стільці.

— Я казала про червоні накидки на стільці! — вона закотила очі й голосно зітхнула. — Джурку, я не розумію, чому ти такий байдужий?! Це ж наше весілля! Тато домовився за той зал із золотою ліпниною, і якщо ми не візьмемо червоний декор, усе зіллється в одну жовту пляму. І твій метелик обов'язково має бути в тон! Червоним!

Я подумки застогнав. Червоний метелик в тон червоним накидкам на стільці! Це капець!

— Алінко, може, візьмемо щось простіше? — обережно запропонував я, спираючись ліктями на стіл. — Класичний чорний смокінг, біла сорочка. Ніякого метелика? Або хоча б чорний. Ну, як це зараз називається? Мінімалізм?

— Мінімалізм — це для тих, у кого немає фантазії і грошей, — відрізала Аліна, закриваючи каталог із гучним звуком. — Все, я вже скинула завдаток декоратору. Будуть червні накидки на стільцях! І метелик у тебе буде червоний! Не сперечайся, котику! Я знаю, як краще!

Вона потягнулася через стіл і накрила мою руку своєю. Її пальці були холодними, а на безіменному виблискувала каблучка з чималим діамантом, предметом її нескінченної гордості. Я купив її на гроші, отримані за останній американський грант. Аліна мило посміхнулася, і в цю секунду я мав би відчути замилування і закоханість, але замість цього зненацька перед моїми очима постав той проклятий голографічний екран. Я там був у чорному смокінгу і без краватки! Згадав арку з білими квітами на екрані і ту незнайому дівчину з розгубленими очима в лабораторії навпроти мене. Що це зі мною?

Я різко висмикнув руку, ніби обпікся, і нервово потягнувся за серветкою на столі. Аліна здивовано поглянула на мене.

— Статична електрика, — буркнув я перше, що спало на думку. — Светр електризується, мене струмом злегка стукнуло.

— Гм. Котику, ти якийсь дивний після тієї екскурсії, — вона підозріло примружилася. — Там точно нічого не сталося?

— Абсолютно нічого. Просто стомився, от і все, — я відвів погляд до вікна, намагаючись уникнути погляду нареченої. Ще чого! Буду я через якісь системні глюки нервувати. — Слухай, Алінко, мені треба бігти. У нас завтра здача лабораторної, а я ще навіть код не компілював.

Я розрахувався за каву, швидко поцілував Аліну в щоку і вилетів на вулицю. Дістав телефон, і почав шукати по чатах нашого університету ту дівчину, яку бачив в науковому інституті. Напевно ж на її акаунті висить фотографія, і логічно, що вона з третього курсу, бо на четвертому курсі наче я всіх знаю, за стільки років усі обличчя примигалися. А третій курс навчався в іншому корпусі, тому я і не знав цієї дівчини.

— Це просто баг системи! — переконував я себе, ідучи в бік гуртожитку.

Ну, напевно, то був якийсь кривий алгоритм, а мій мозок просто зачепився за нестандартну візуалізацію, тому що я перевтомився і стресую через те весілля. Але проблема полягала в тому, що як програміст я занадто добре знав, що системи такого рівня не видають настільки деталізовані збої просто так. Швидше всього, апарат зчитав наші біометричні дані, знайшов якусь спільну точку дотику і побудував на ній цей божевільний прогноз. І якщо я хочу спокійно одружитися з Аліною, успішно закрити сесію і полетіти в магістратуру, не з'їхавши з глузду за ці тридцять два дні, мені потрібно усунути цю змінну.

Я зупинився посеред тротуару, втупившись у знайдений профіль якоїсь Іванни. Ось воно! На аватарці була та сама дівчина, серйозна і зосереджена, швидше всього її хтось сфотографував на парах, і, найголовніше, вона була в тому самому піджаку, в якому я її бачив в науковому інституті.

— Значить так, Іванно, — тихо промовив я до екрана. — Завтра ми з тобою зустрінемося, якщо треба буде, напишемо розписку, що ми одне одного ненавидимо, розійдемося в різні сторони світу і зробимо все, щоб цей клятий можливий спойлер із майбутнього ніколи не став реальністю!

Я вимкнув телефон і пришвидшив крок. Мій план був дуже надійним. Ну, що взагалі могло піти не так?