Розділ 3. Іванна

Розділ 3. Іванна

Я вилетіла з інституту так швидко, наче за мною гналася зграя скажених собак. Ух, яка ж халепа! У мене перед очима все ще стояв той пристрасний поцілунок під квітковою аркою. «Це збій! Трясця! Це просто тупий і абсолютно нелогічний системний збій!», — подумки торочила я собі, намагаючись вирівняти дихання і хоч трохи пригладити розпатлане волосся.

У кишені знову задзвонив телефон, і на екрані висвітилося фото Максима. Я хутко взяла себе в руки і натиснула кнопку.

— Привіт, сонце, — пролунав його рівний і діловий голос. — Твоя екскурсія вже закінчилася? Почекай мене біля воріт інституту, не йди на зупинку. У мене якраз з'явилося вікно на обід, зараз заїду і закину тебе в гуртожиток.

— Ой, дякую, а то я вже втомилася від цієї екскурсії і від цього інституту! — зраділа я. — Добре, чекаю.

Сподіваюся, Макс не помітив, що у мене тремтів голос. Ще чого! Усе ж нормально!

П'ятнадцять хвилин очікування здалися мені вічністю. Коли чорний джип мого нареченого нарешті плавно підкотив до тротуару, я смикнула ручку дверцят і плюхнулася на переднє шкіряне сидіння. Ох, мене й досі всю дрібно трясло.

Макс навіть не повернув до мене голови, зосереджено стежачи за дорогою. Він був у бездоганно випрасуваній блакитній сорочці й мав чудову зачіску, був неймовірно елегантний та вродливий, коротко кажучи, був справжнім босом. Ох, мій наречений мені загалом дуже подобався, я інколи навіть його боялася, адже на роботі він був суворим і неприступним, і навіть інколи дуже дивувалася, чому він звернув увагу на мене, пересічну, по суті, студентку, яка тільки й вирізнялася тим, що була відмінницею та мала, не буду лукавити, класну фігуру. Макс же був, як я думала, надто високий, надто прагматичний і надто вродливий для мене. Але ми покохали одне одного, і все змінилося, він став найближчою мені людиною. Хоча ми й досі жили окремо: він у своїй розкішній квартирі, а я в тісній кімнатці гуртожитку з двома сусідками, бо Макс щиро вважав, що з'їжджатися до штампу в паспорті просто нераціонально і не вигідно. Мені це навіть подобалося, бо я була сама собі хазяйка, маючи чудового хлопця. Ну, і в кожного свої заморочки, хіба не так?

Я подивилася на Макса. Потім на секунду заплющила очі і миттєво знову побачила того незнайомця з лабораторії в розтягнутому худі, який дивився на мене в майбутньому, показаному Хроновізором так, ніби я була єдиною і неповторною. Гм. Що це зі мною?

— Іванко? З тобою все добре? Ти якась бліда, — почула я голос нареченого.

Я здригнулась і витріщилася на нього, Макс якраз зупинився на світлофорі і суворо дивився на мене.

— Га? А! Так! — мій голос прозвучав трохи пискляво, і я нервово кашлянула. — Тобто, так, усе чудово! Просто там, у лабораторії, було дуже душно. Знаєш ці старі інститути, там нуль вентиляції, купа пилу, якісь незрозумілі машини, які показують усяку маячню…

— Маячню? — він підняв брову.

— Фізику! — швидко виправилась я. — Я мала на увазі квантову фізику. Суцільна нудьга. Що там із серветками, все-таки зупинимося на айворі? І ти вирішив питання з декоратором?

Макс важко зітхнув, світлофор показав зелене світло, і машина рушила з місця.

— Іванко, ми ж говорили про це ще вранці. У тебе є моя картка. Просто поїдь і вибери ті, які тобі подобаються, якого хочеш кольору. Я зараз завезу тебе в гуртожиток, бо маю сьогодні ще дві зустрічі з підрядниками по нашому новому об'єкту. До речі, мамі не подобається ідея з півоніями на арці. Вона каже, що класичні білі троянди виглядають більш статусно і фотогенічно. Давай, може, змінимо?

Після цих слів Макса я раптом згадала ту арку з півоніями. На тій клятій голограмі я стояла під аркою з розкішними білими півоніями! Це була та сама арка, ескіз якої я потайки зберегла в телефоні і ще нікому не показувала, навіть Максу. Звідки, чорт забирай, та дурна машина могла це знати?!

— Ні, — твердо сказала я, сама здивувавшись своєму безапеляційному тону. Ще чого! — Ніяких троянд. Будуть півонії. Це моє весілля, а не твоєї мами!

Макс здивовано зиркнув на мене. Зазвичай я не сперечалася з його мамою, яка весь час вказувала, що йому робити, я взагалі рідко з ними обома сперечалася, бо щиро вважала, що наші на даний момент ідеально вибудувані стосунки не потребують зайвих емоційних драм.

— Гаразд, як скажеш, — він миролюбно підняв одну руку. — Півонії так півонії. Тільки не нервуй так, у тебе аж руки тремтять. Це просто весілля, сонце. Ми розпишемося, красиво посидимо з потрібними людьми, а потім полетимо на Мальдіви. Усе пройде чітко за планом.

Я мовчки кивнула, відвертаючись до бокового вікна. Чітко за планом. Ага, саме цього я завжди й прагнула. Усе моє життя було акуратно розписане по хвилинах. І навіщо мені здався якийсь технічний збій у вигляді нахабного старшокурсника, який навіть імені мого не спитав і ще й мав, крім того, свою власну наречену?!

Але глибоко всередині, під надійним шаром здорового глузду, заворушився дивний страх. А якщо ця катавасія з Хроновізором не помилка? А якщо..? Я зупинила потік думок, який так і хотів прорватися лавиною в мою і так замакітрену голову. Стоп, Іванко, не думай про різну дурню!

Я дістала телефон і відкрила офіційну сторінку свого університету. Швидко знайшла вкладку нашого факультету, четвертий курс, бо він явно з четвертого, на третьому я його не бачила. Мені потрібно було знайти цього хлопця. Не для того, щоб познайомитися ближче, звичайно ні! А для того, щоб знайти його завтра ж зранку, серйозно поговорити і переконатися, що цей тип триматиметься від мене якнайдалі! Моє весілля відбудеться рівно за тридцять два дні. І жодні системні збої цього не змінять!