Розділ 2. Джурко

Розділ 2. Джурко

Я не повірив своїм очам, почав активно моргати, намагаючись скинути з очей це видіння, але перед очима все ще стояла ця проклята картинка, де я в чорному смокінгу (до речі, без того клятого червоного метелика, якого зараз так активно нав'язує мені Аліна!), цілую якусь незнайому дівчину так, ніби до нестями закоханий в неї.

Я перевів погляд на дівчину по той бік Хроновізора. Вона теж виглядала так, наче щойно побачила привида, мала великі перелякані очі, бліде обличчя, а в руках нервово стискала телефон, який дістала із сумочки і який настирливо дзвонив. Але вона геть не звертала на нього уваги, і він затих.

— Це що таке? — спитала вона тремтячим голосом. — Мені не привиділося? Я там бачила, що...

— Якісь системні збої, — різко перебив я дівчину, роблячи швидкий крок назад, геть за межі синього кола. — Звичайний баг системи. Напевно, ми одночасно наступили на сенсори активації програми, от ця бляшанка і згенерувала стандартний сценарій взаємодії двох біологічних об'єктів у просторі. Напевно, тут стоїть якийсь дешевий штучний інтелект, от нейромережа і зліпила для нас обох рандомний хеппі-енд, от і все.

Дівчина гарячково закивала головою, наче я щойно сказав щось дуже правильне і важливе, і теж миттєво вистрибнула за лінію розмітки.

— Точно! — вигукнула вона, хапаючись за мої логічні пояснення. — Це ж абсолютна маячня! Якісь наукові жарти чи взагалі цей агрегат якась недолуга недоробка! Це ж треба таке придумати, показати наше весілля! Трясця! У мене взагалі-то своє власне весілля через місяць! І жених у мене високий брюнет! І я його дуже кохаю! І він мене! — дівчина аж задихалася, намагаючись швидко розказати мені все це.

— У мене теж весілля за місяць, — похмуро буркнув я, дивуючись такому збігові. — І моя наречена блондинка, тож можеш не перейматися, ти взагалі не в моєму смаку.

— От і чудово! Бо ти теж геть не мій типаж! — вона обурено пирхнула, нервово поправляючи зачіску. — Понаставляли тут несправних приладів, які показують різну фігню! Та ще й екскурсії водять! І нащо взагалі я сюди прийшла?!

Вона крутнулася на підборах і побігла до виходу з лабораторії, в той бік, де вже давно зникла наша об'єднана екскурсійна група.

Я залишився сам. Подивився на темний металевий корпус Хроновізора, потім на екран свого смартфона. Там якраз висвітилося нове повідомлення від Аліни: «Джурику, мама каже, що краще взяти той зал із ліпниною і золотими стільцями. Що думаєш?». Фу, ненавиджу, коли вона мене називає Джуриком! Як дурником якимось, чесне слово!

Я з силою потер обличчя долонею. Яке, до біса, весілля з незнайомкою? Який Хроновізор і голограма? У мене тут золоті стільці, бордовий метелик і сто двадцять гостей, половину з яких я бачив лише на фотографіях! Я кохаю Аліну. Ми разом ще з першого курсу. У нас усе сплановано, ми готуємося до весілля. А ця голограма, яку нам показав Хроновізор, то, напевно, і справді, якийсь системний збій, або тупий жарт науковців. Написали кривий код для гранту, та й по всьому.

Засунувши руки глибоко в кишені худі, я швидким кроком рушив до виходу, намагаючись викинути цю нісенітницю з голови. Але чомусь, як би я не намагався переконати себе у несправності машини та системному збої, у грудях засіло дивне, якесь дряпаюче відчуття. Я не хотів навіть собі зараз зізнатися, але на тій голограмі поруч із тою незнайомою дівчиною, імені якої я навіть не спитав, я мав і справді дуже щасливий вигляд, і посміхався так щиро, як не посміхався вже дуже і дуже давно...