Розділ 1. Іванна

Розділ 1. Іванна

— Максиме, я тебе благаю, зосередься хоч на хвилину! — прошипіла я, притискаючи телефон плечем до вуха, риючись у сумочці в пошуках серветки і намагаючись не відставати від екскурсійної групи. — Ми не можемо посадити твою тітку Галю поруч із моїм дядьком Павлом. Вони почнуть сперечатися про політику ще до того, як подадуть гарячі страви, і хтось із них точно отримає виделкою в око!

— Іванко, сонечко, ну яка різниця? — голос мого нареченого звучав так розслаблено, ніби ми вибирали не розсаджування гостей за столом на нашому весіллі, а піцу в забігайлівці за рогом. — Нехай сидять, де хочуть. Ти занадто накручуєш себе. Давай ти краще займайся тим, чим ти там займалася. Наче вибирала колір серветок? От і просто вибери нарешті ті серветки, як їх там... Чорт, і вигадають же назви кольорів! Айворі чи бризки шампанського? Бо для мене це все просто блідо-жовтий чи блідо-жоато-білий. У мене зараз важливий дзвінок по роботі. Цілую!

У телефоні обірвався зв'язок, а я роздратовано засичала і поклала телефон до сумочки.

Капець, до мого весілля залишалося рівно тридцять два дні! Теоретично, це мав би бути найщасливіший час у моєму житті. Практично ж я спала по чотири години, харчувалася виключно кавою з автомату і вже починала ненавидіти оте слово «айворі». І колір теж.

Я підвела погляд і зрозуміла, що безнадійно відстала від свого потоку. Третій і четвертий курси вже висипали з просторої лабораторії Національного інституту прикладних досліджень слідом за стареньким гідом, який монотонно розповідав про якісь хроноаномалії. Сьогодні інститут нарешті дозволив екскурсію, і наші третій та четвертий курс з великими пересторогами пустили нарешті у цей храм науки. Це була закрита інституція, і сюди мало хто міг проникнути, але наш ректор вибив дозвіл для старших курсів, і тепер я теліпалася тут разом зі своїми однокурсниками і втикала на якісь коліщатка, незрозумілі агрегати і все, що завгодно, замість того, щоб займатися тим, що сиділо в мене в голові, своїм весіллям.

Приміщення лабораторії майже спорожніло. У центрі залу височіла дивна металева конструкція, схожа на поєднання старої телефонної будки і томографа. Здається, гід щось говорив про хроновізор та про те, що він теоретично може показувати майбутнє, але вчені ще поки що працюють над ним, і він є експериментальним агрегатом, який поки що не випробували. Навколо цієї дивної конструкції прямо на потертому лінолеумі було накреслене широке синє коло з якимись написами-попередженнями по контуру.

І трясця! Я якраз зробила крок вперед і, занурена у власні думки про свої весільні проблеми, випадково переступила межу синього кола. Я хотіла швиденько вже втекти з того кола, аж раптом у цю ж саму секунду з протилежного боку апарату, вигулькнувши із-за конструкції цього хроновізора, у коло ступив високий і трохи розпатланий хлопець у темному худі. Він теж дивився виключно у свій телефон і, здається, щось роздратовано там набирав.

Ми підняли очі одне на одного одночасно.

І тієї ж миті лабораторія здригнулася.

Синє коло під нашими ногами спалахнуло яскравим неоновим світлом, відрізаючи нас від решти залу. Апарат між нами тихо загудів, металеві пластини розсунулися, і прямо в повітрі, на рівні наших очей, розгорнувся величезний голографічний екран.

— Що з біса робиться..?— почав був хлопець, але його перебила мелодія, яка раптом залунала з динаміків.

Я отетеріла. Звучала та сама інструментальна композиція, яку я особисто затвердила для свого проходу до вівтаря три дні тому!

На голографічному екрані зображення стало чітким, і я побачила залиту сонцем терасу, прикрашену розкішними гірляндами з білих півоній. І побачила себе.

Трясця, я була в тій самій весільній сукні, про яку мріяла з дитинства! На обличчі лежав бездоганний макіяж, очі сяяли щастям, а на губах грала така щира усмішка, якої я не бачила в дзеркалі вже дуже давно. Я стояла під квітковою аркою і міцно тримала за руку чоловіка у святковому костюмі.

«Слава Богу, — промайнула істерична думка. — Хоч щось буде так, як хочу я. Макс хоч костюм нормальний вдягне».

Але в цю мить камера голограми повільно облетіла пару і показала обличчя нареченого зблизька.

Це був не Максим!

Я втупилася в екран, не вірячи власним очам.

Чоловік на екрані ніжно торкнувся моєї щоки, схилився і поцілував мене з такою пристрастю, що навіть там, у голограмі, здавалося, від нашої пари полетіли іскри. А я, замість того, щоб відштовхнути цього невідомого мені мужчину, обійняла його за шию, і відповідала на поцілунок, маючи вигляд найщасливішої жінки на землі!

І це був той самий незнайомий хлопець у худі, який зараз стояв навпроти мене в лабораторії.

Світло різко погасло, гудіння припинилося, голограма розчинилася в повітрі, і навколо запанувала тиша.

Я повільно перевела погляд на хлопця, що стояв недалеко від мене. Він був блідий, як стіна, з відвислою щелепою, і дивився на мене так, ніби я щойно вилізла з тої голограми...

Мій телефон у кишені знову задзвонив, мабуть, Макс згадав ще про щось для весілля. Але я не могла поворухнутися від здивування. Та я була просто в шоці! Чорт, я щойно побачила своє власне весілля! І я виходила заміж за абсолютно незнайомого мені чоловіка!