Епілог

— У мене немає часу все це вислуховувати, – жінка відмахнулась від чоловіка, що стояв перед нею на колінах. 

— О, Темна Пані, я прошу вас, мені потрібне це. 

— Ти настільки, жалюгідна людина, що готов продати себе, щоб нагидити сусіду?

 — Він вкрав мою жінку та дітей! 

— Ти їх бив! Який же ти нікчемний, Паво. Ти навіть не намагався молитися Амон чи комусь ще зі світлих. Мені не потрібна твоя зів’яла душа, – жінка відвернулась від нього та пішла з його дому.  

— Ах ти ж, сука!

Чоловік вскочив та намагався напасти на Богиню з ножем, яким п’ять хвилин тому молив її прийти. Та його паралізувало. Він міг заледве дихати та лише кліпав своїми очицями на жінку. 

— О, Паво. Мені не потрібна твоя душа. Благай, що вона потрібна Мортімеру. 

Через секунду хруснула шия невдячного. 

— Мортімер, пробач. Сподіваюсь, ти швидко відновишся, коли з’їси це лайно. 

Соль нібито почула незадоволений гмих Бога Смерті. А може то тільки фантазія. Насправді Мортімер був не дуже говірливий. Як й всі темні, він був одинаком та не часто з’являвся за останні сто років. 

Повернувшись до замку, Богиня хотіла б п’ять хвилин тиші, але одразу до кабінету забігла Вікторія. 

— Пані, Аскура ніхто не бачив останні двадцять років. Після того скандалу в столиці Третього королівства він десь забіг. Як з останньою угодою, пані? 

— Сподіваюсь його вже дожовую Мортімер. 

Дівчина гмикнула, але більше нічого не сказала. 

— Пані, завтра закінчується одна угода з червоного списку Аскура. 

— Я пам’ятаю. Чому Долі не погодились закінчити це ще сто років тому? 

— Бо на їх думку, все йшло так, як треба.

— Після останнього разу, у нас дома ходить душа, що при кожній зустрічі кличе мене Чорною Відьмою й вимагає повернути Аскуру його трон. 

— Так, Мальдін трохи перегинає, але він все одно виконує свою роботу. Треба почекати лише ще 100 років. 

— Якщо він прослужить тут ще хоч 5 років – це буде чудо. Ще одну незадоволену душу я не витримаю. Все йди. Відчуваю, що мене хтось кличе. Сподіваюсь на цей раз, це хтось при розумі.