Друга частина

Аскур

— Що відбувається, Вікторія? 

Моя помічниця ходила взад й вперед по моєму кабінету вже хвилин п’ять й нічого не говорить. Я міг би бути зараз зі своєю Королевою, а натомість… Бути богом втомлює. 

— Вікторія, я хочу повечеряти з Соль. Тож припиняй свою істерику. Кажи вже! 

— Аскур… тобто пане Аскуре, дещо відбувається. Всі у замку збентежені. Ми не все розуміємо, що відбувається, але щось відбувається. 

— Інформативно. А подробиці будуть? 

— Ви це відчуваєте? Щось нове й незвичне? 

Я збентежено подивися на дівчину. Вона заламувала собі руки, її губи були сухі та вона швидко дихала. 

— Що тебе так лякає? Ще зранку з тобою все було гаразд. Я б сказав, що ти захворіла, але ти мертва. Ви тут усі мертві. Мертві не хворіють, не вмирають. Ви лише душі, що… 

Я завмер на півслові. Бо душі насправді не вмирають й не хворіють, але вони відчувають. Вони можуть відчути щось таке, що ні живі, ні безсмертні не відчують. 

— Ти відчуваєш що саме? 

— Щось змінюється. В замку, в нашому житті. У вашому. В цьому світі. Цей світ вже не наш, але він змінюється. Приходить щось нове. 

Я прикрив очі, щоб проникнути у відчуття Вікторії, але вперше не зміг цього зробити. Тоді я заліз в її думки. Ось вона. Я їх чую. Й вперше за всі ці роки вони хаотичні та неймовірно швидко змінюються. Я ще глибше занурився у свою силу та проник у розум всієї прислуги. Ось їх думки. Такі ж незупинні у всіх, крім двох новеньких. Тоді я спробував пробитися у думки своєї Королеви, але це було марно. Я лише відчув, що вона знаходиться у своїх кімнатах. Між нами нібито була кам’яна стіна. І вперше мені це заважає. 

Я повернувся від того, що хтось мене торкнувся. 

— Пане, вже час вечері, – повідомила Вікторія. 

— Скільки я…? 

— Декілька годин. Я бачила лише навколо вас кокон з вашої сили, ледве змогла пробитися крізь нього.

— Це все, – я не міг підібрати правильне слово. 

— Це все неправильно, пане. Нічого з цього. Але зараз вам потрібно на вечерю. Ви обіцяли їй відповісти на всі питання. Ізабелла сказала, що вона очікує вас. Там вже все готово. 

— П’ять хвилин й я буду там. 

Дівчина кивнула та вийшла. А я все ще не зміг проникнути в її відчуття. Моя Королева чекала мене, тож я переодягнувся та дійсно був у неї через п’ять хвилин. 

— Ти запізнився, – промовила вона, коли я увійшов до неї. 

Їдальня стала у два рази меншої та темнішою. Великий стіл, що тут був до цього перетворився на маленький круглий. На нього ледве вмішалась вечеря на двох. 

— А ти тут все змінила. Невже в інших все теж по-іншому? 

— Я давно стала інша, але у палаці не було такого дизайнера, як у тебе. Майстер Дізено блискуче робить свою роботу. 

— Це так. Ти напевно втомилась. Почнемо? 

Я кивнув служниці, але вона спочатку подивилась на Соль. Й лише після її кивка запустила слуг. 

— Я звикла вже сама себе обслужувати, – промовила Соль, коли я побачив, як вона важко зітхнула. – Лише Ізабель дозволяю собі допомагати з одягом та доглядом за волоссям. 

— Я хоч й бог, але теж звик піклуватися про себе сам. 

— Тому у тебе лише душі? Щоб не допікали тебе? – зацікавлено спитала вона. 

— Ти не уявляєш собі, як можуть допекти душі. Вони чиста енергія. Сутність людини. Вони є те, що робить людину людиною. Вони не брешуть, їх не підкупити, не налякати, їх не вбити. Але у всьому іншому вони такі ж як живі. 

— Цікаво. Але сьогодні я хотіла дізнатися про тебе. 

— Питай. 

Ми їли та розмовляли. Розмовляли більше, ніж їли. Вона хотіла знати все. Я лише хотів їй дати все, що вона хотіла. 

— Чому ти темний Бог? Чому тебе бояться? Я досі не зрозуміла це. Так, ти такий похмурий, таємний. З рогами.  Люди бояться навіть просто твого імені. Але чому? Ти виконуєш їх бажання, я б не назвала це чимось поганим. Завдяки тобі народилась я. 

Я гмикнув. Ще ніхто не сумнівався у тому, що я темний бог. Що ж, треба показати моїй Королеві, що значить бути темним богом. 

Не змінюючи пози й лише посміхнувшись, я випустив трохи сили. В кімнаті потемніло та похолодало. Я хотів її налякати, але її це навіть не збентежило. Соль сиділа вся така ж спокійна та освічувала цю кімнату своїми золотими очима. 

Я випустив ще трохи сили й відчув, як вона почала окутувати мене. Від такої кількості темряви в кімнаті звичайні люди могли втратити свідомість чи погоджувались на все, що я пропонував. Але не моя Королева. 

— Пане Соль, припиніть все це, – голосно попросила Ізабелла. Служниця стояла притулившись до стіни та важко дихала. 

Соль встала та підійшла до неї. Вперше я побачив страх на її обличчі. Вона посадила дівчину на крісло біля вікна та повернулась до мене. 

— Прибери це. Прибери свою силу! – крикнула вона. 

Я зітхнув та припинив розсіювати силу. 

— Тобі легше? – спитала Соль у служниці. 

— Так, пані. Дякую. 

— Вечеря закінчена на цьому. 

Соль відірвалась від Ізабель, пройшла до дверей та відчинила їх. 

— Я зрозуміла, чому ти темний Бог. Тепер мені треба про все подумати. А завтра я хочу дізнатися, чи є в мене якісь обов’язки, як твоєї дружини. А зараз йди. 

Соль

Я стояла перед відкритими дверима та говорити спокійно. 

— Я зрозуміла, чому ти темний Бог. Тепер мені треба про все подумати. А завтра я хочу дізнатися, чи є в мене якісь обов’язки, як твоєї дружини. А зараз йди. 

Я бачила його силу. Я відчувала його силу. Я лише сподівалась, що він піде й не буде більше нічого говорити чи питати. 

— Вікторія повідомить тобі, про твої обов’язки завтра, коли в неї буде час, – промовив він, коли вже вийшов за двері. – Відпочивай, моя Королева. 

Аскур поклонився та зачинив сам двері. 

Я полегшено зітхнула та повернулась до Ізабелли.