Перша частина

Соль

— Матуся, чому Соль плаче? У неї ж сьогодні день народження. 

Моїй наймолодшій сестрі два місяці тому виповнилось 6. Малятко не розуміла, чому можна сумувати в такий день. Вона ще не знає, що мене очікує завтра. Ніхто крім батьків не знає. 

— Соль просто дуже розчулилась від твого подарунка, Міранда, – відповіла Королева. Вона забрала свою наймолодшу дитину та передала няні. – Лексі одягни її та нехай всі інші поспішають. Сьогодні у їх сестри важливий день. 

Служниця поклонилась та пішла разом з Мірандою. 

Я сиділа у найгарнішій сукні за останні роки та ревіла роздивляючи своє відображення в люстерку. Мама підійшла до мене та витерла сльози та розвернула до себе. 

— Сьогодні ти маєш святкувати. Це твоє повноліття. 

— А завтра моє весілля. Ви вже придумали, що розповісти усім, коли я без причин зникну з палацу?

— Соль… Весілля – це не кабала. 

— О так, особливо коли нічого не знаєш про нареченого. Цікаво Король  хоч на мить думав, перед тим як погодитись? 

— Соль… 

Мати відійшла від мене. Їй боляче від того, що я не називаю Короля батьком. Не останні три роки. А мені боляче від того, що я стала подарунком темному Богу. 

Аскур. Його я ненавиділа більш за всіх. На жаль, Король ще 20 років тому прибрав з замку усі книги про цього Бога. І я нічого не знаю. Навіть за ці три роки не в кого було спитати. Але я просто так не здамся. 

— Соль, я зараз пришлю Іззі, – вже спокійно промовила Королева. – Вона виправить твій макіяж. Ми всі чекаємо тебе через 10 хвилин у столовій. 

І більше не подивившись на мене вона вийшла з кімнати. Холодна завжди, коли я роблю щось проти її волі. Наче я й не її дитина. 

— Ваша Високосте, – служниця зробила кніксен та підійшла до мене. — Що хочете цього разу? 

— Щось просте.

Служниця порхала навколо мене, щоб прибрати сліди істерики. В цьому вона була майстерницею.

— Ізабелла, моя сукня на завтра готова? – спитала я, коли вона закінчила з макіяжем та підправляла моє волосся.

— І перша й друга. 

— І Король не знає про другу? 

— Ні, Ваша Високосте. Все як ви просили зробили. Король ні про що не дізнається до самого моменту. 

— Дякую, Ізабелла, ви з Тетяною мені дуже допомогли. 

Дівчина присіла в реверансі, а потім я її відпустила. Хотіла б я, щоб вона була не просто моєю помічницею, а й подругою. Та я принцеса, їй не давали про це забути.

Та завтра Король дізнається, що він не усе вирішує у цьому палацу.

Аскур

— Це нагадування про обіцянку, що ти дав мені, друже. 

Я загоїв своєю магією рану та задоволено подивився на свою роботу. Точніше удав, що задоволений. Ці люди думають, що я отримую задоволення від кожної угоди. Та вони не розуміють, що за тисячу років це втомлює. Й лише в деяких з них є плата, що приваблює мене та дарує радість. Рідше, коли це щось корисне. 

— О, мій Темний Повелитель, як ваша остання угода? 

— Вікторія! 

Після того властолюба я повернувся у свій Замок, де збирався відпочити. Та де там. В кабінеті одразу з’явилась вона. 

— Так, пане Аскуре? – білява дівчина дивилась на мене своїми великими голубими очицями. Невже колись я на це повівся?  

— Так вже краще. Ти вже 500 років у мене помічниця. Невже… – вона гостро посміхнулась. –  Не зважай. 

— Пане, невже ви нервуєте через завтрашній день? 

Ні  одна жива не може спитати в мене таке й залишитись в живих. Ось тільки Вікторія не жива. 

— Я темний Бог, не виховане ти дівча. Мені нема чого нервувати. Я нічого не відчуваю. 

— Тоді чому вам не подивитися, як вона сьогодні? Ви завжди це робите в день її народження. 

— Вже завтра вона буде завжди зі мною. Мені не потрібно більше за нею підглядати. 

— Ну-ну, – уїдливо промовила дівчина. 

— Забирайся геть! 

— Я взагалі-то прийшла по справі. Мені потрібні умови останньої угоди. А ще у нас підходить строк давніх угод. Дуже давніх. А я не можу розібрати ваш старезний почерк. 

Люди тікають від мене лиш тому, що не знайомі з Вікторією. Від неї хочеться втекти навіть мені. Але я сам дозволив знаходити мене будь-де, тож це марно. 

— Добре, але в тебе лише пів години.

— Все ж збираєтесь до нареченої? 

— Вікторія! 

Як би не хотілось витратити лише пів години на роботу, але це зайняла майже три. Все ж хотілось привести до ладу усі свої справи для моєї майбутньої Королеви. Вона вартує найліпшого. 

— Будь ласка, йдіть вже до неї, – промовила Вікторія. – Я не можу дивитися на вашу мрійливу рогату морду.

— Навіть для тебе є межа, Вікторія, – грубо відповім я. Не можна підлеглим давати спуску. 

— Вб’єте? Я вже мертва. До речі, через вас. Тож… 

Я випустив трохи сили. Декілька ліхтарів, що були найближче до нас потухли. Моя чорнильний туман підкралась до ніг помічниці. 

— Зрозуміла. Не в гуморі. Я закінчу сама.

Дівчина встала із-за столу та відступала трохи назад. Подалі від моєї сили. 

— На завтра вже майже все готово. Тільки зробила декілька змін. Завтра вони вам сподобаються. Не тільки ви тут можете показувати свою силу. До завтра. 

Вікторія кивнула та вийшла з кабінету. 

Нарешті я залишився один. Першим бажанням дійсно було йти дивитися на неї. Та сьогодні тільки її день. Вона має провести його з сім'єю та наодинці. Потім вона буде моєю. Тільки моєю. 

Соль

Нарешті цей день закінчився. Після сімейного сніданку мене чекали подарунки від родичів та головних аристократів Королівства. А п’ять хвилин тому я втекла з власного балу. Я не могла бачити ті радісні обличчя вельмож, яким все одно на мене. Не могла. 

З допомогою Ізабелли зняла бальну сукню та полегшено зітхнула. 

— Дякувати Амон, це все закінчилось. 

— Ваша Високосте, вам ще щось потрібно? – спитала служниця.