1

Міка, молодша сестра, дружини мого шефа, давно вже відома своєю норовливою, імпульсивною вдачею. Незважаючи на доволі юний вік за дівчиною тягнеться довгий шлейф з безрозсудних походеньок й скандальних витівок. Серед прислуги шефової садиби вона відома своїм дратівливим сварливим характером, за що отримала цілком заслужене прізвисько – Злючка.

Тож не дивно, що коли з’явилися відомості про майбутнє заміжжя Злючки, всі в домі зітхнули з чималим полегшенням. Усі крім мене. Напередодні такої визначної події шеф викликав мене у свій кабінет. Насуплено перебираючи якісь папері він деякий час мовчав, а потім вкрадливим голосом промовив:

– Богдане Миколайовичу, маю до тебе одне важливе діло.

Такий початок розмови мене неабияк подивувало. Свого шефа я знав вже доволі тривалий час і завше він був владною самовпевненою людиною, розпорядження і накази підлеглим не видавав, випльовував. А тут така, невластива йому, люб’язність.

– Слухаю вас, Володимире Романовичу, – вражено відповів я і зацікавлено поспитався. – Про що йтиме мова?

– Напевне ти вже знаєш про скоре весілля у Міки, – якось дивно зам’явся шеф. Я кивнув головою на знак згоди і він насупивши брови продовжив: – Справа в тому, що перед таким як зробити такий значущий крок в своєму житті молодій нареченій не завадило б трохи побути на одинці. Відпочити в якомусь відлюдному місці, вгамувати свої хвилювання та розігнати можливі сумніви, набратися впевненості й сил на майбутнє. Одним словом, ми вирішили, що дівчина проведе весь наступний тиждень в Карпатах.

Мої брови вигнулися крутою дугою, а здивування на обличчі було написано настільки чітко, що шеф миттєво прояснив яке саме я відношення я маю до цього рішення:

– Богдане Миколайовичу, доручаю тобі супроводжувати і охороняти Міку на час цієї тижневої мандрівки.

Почуте викликало в мене неоднозначні почуття. Спершу страшенно обурило те, що з мене начальника охорони, колишнього підполковника міліції, хочуть зробити звичайну няньку для малолітньої шмаркачки. Та трішки поміркувавши, я вгамував свої емоції, бо зрозумів, що шеф мав рацію на всі сто відсотків. Володимир Романович, очевидно, неабияк побоювався того, що його безпутна родичка може в останню мить “встругати” якусь дурницю, котра стане на заваді її заміжжю. Тож і вирішив випровадити норовливе дівчисько, від гріха подальше, в гірську глушину. А для надійності приставив до неї вартовим мене.

Звісно ж, перспектива провести цілий тиждень в компанії зі Злючкою не надто приваблювала мене. Проте я звик не обговорювати накази начальства, тож покірно почав збиратися в дорогу і не підозрюючи які дивовижні випробування й пригоди чекають на мене в недалекому майбутньому.

День нашого від’їзду видався похмурим та непривітним. Не дивлячись на те, що на календарі була середина літа, поривчастий холодний вітер шаленів мов божевільний. По небі низько стелилися сталево-сірі хмари, з яких час-від-часу мжичив дрібний колючий дощик. Повітря здавалося було насичене передчуттям сильної й тривалої зливи. Одним словом – приємного мало.

Злючка одягнулася для поїздки так, наче навмисне хотіла подражнитися з погодою. На ній була коротка сукенка кольору яблуневого цвіту, зшита – наполовину з тонкого шовку, наполовину з ажурного мережива, вишукані лискучі босоніжки на ногах й чорна стрічка вплетена у волосся. Все це в поєднанні з пухкими рум’яними щічками, закопиленими вишневими губками й темно-карими очима вони робили дівчину схожою радше на легендарну ляльку Барбі, ніж на звичайну живу людину.

Я галантно пропустив підопічну в салон автомобіля, потім швидко прошмигнув за кермо сам. Вдоволено замуркотівши потужним мотором наш сріблястий “Форд-Скорпіо” впевнено виніс нас на околицю міста. Попереду була двогодинна мандрівка з супутницею, що відверто кажучи, мені була дуже несимпатичною, і від якої я підсвідомо постійно чекав якихось капостей та неприємностей.

Інтуїція, мене як і завше, не підвела. Спершу виявилося, що дівчисько, неймовірна базіка. Вона говорила безупинно, від початку нашої подорожі, і до самої її закінчення. Про все на світі; погода, послідні світські новини, різноманітні плітки та пересуди. Вже за півгодини цих теревенів у мене, людини що чимало перетерпіла за своє насичене подіями життя, страшенно розболілася голова.

Дальше, Злючка якимось чином здогадалася про мій фізичний стан, і стала втішатися тим, що взялася “діймати” мене безкінечними запитаннями про моє минуле й теперішнє життя. Малу нахабу цікавило абсолютно все; моє дитинство та юність, служба в армії й міліції, робота на її дядька і особисте життя. Я відповідав коротко й однозначно намагаючись одночасно відволіктися від набридливої розмови роздивлянням краєвидів, які проносилися повз наш автомобіль. Проте дивитися там особливо не було на що. Ранковий дощ розперезався не на жарт і тепер періщив мов із відра.

Ну і на кінець, збагнувши, що мене так просто не “дістати”, Міка почала по-банальному “чіплятися” до мене. Без будь-якого ніяковіння та сорому новоспечена звабниця прозоро натякнула мені на те, що я їй дуже подобаюся, що в мене надзвичайно мужній вигляд і добрий характер, що вона б не проти значно “поглибити” наші відносини і стати “близькими” друзями. На всі ці неоднозначні закиди я відповідав приязною усмішкою, хоча в середині і закипав від злості.  

Все це розмовне катування тривало понад дві години, та коли ми нарешті добралися до гірської дачі шефа, я все ж віднайшов можливість помститися юній мучительці. Зупинивши машину перед входом в розкішні апартаменти свого начальника я прудко вискочив з сухого салону і за якусь мить опинився на заскленні веранді оселі. Моя набридлива супутниця обережно висунула голову крізь опущену шибку автомобіля і жалібно попрохала: