Розділ 15. Який кохає тебе і якого кохаєш ти...

47. Я їду геть

Невимушена розмова в палаті Михайленка трохи заспокоїла мене. Бабця Олісава робила вигляд, що не розмовляла з Василем про їхні секретні домовленості, а я ледве стримувала себе, щоб не витріщатися на свого зама. Особливо на його бороду. 

Ти бач! Ця борода, виявляється, не просто так! А цілий символічний елемент на обличчі! Як не намагалась, я так і не згадала Василя. Моє весілля з Романом Безуглим було так давно, що це здавалося сном. Наче й не було його. Адже життя йшло, змінювалося, змінювалась і я сама.

Лише… Лише кохання Михайленка залишалося незмінним. Боже, де були мої очі? Навіть Світлана, моя секретарка, здогадувалася про все. Оті її погляди, натяки… Ох, напевно, всі співробітники це помічали! Одна я була, як сліпа!

Незабаром нас попросили залишити палату Василя, мали бути трохи пізніше якість відновлювальні процедури. Тому ми всі зазбиралися додому. Я пообіцяла заму, що обов'язково приїду після обіду, і ми всі пішли з лікарні геть. 

Але на порозі, прощаючись із Дмитром Гавришем та Магдою, я згадала, що забула свій телефон. Лишила його на тумбочці в палаті. Метнулася назад, щоб забрати. 

І знову! І знову я стала свідком розмови, яка відбувалася у палаті Василя! Ох, сьогодні якийсь підслухувальний день! Так. Я знову підслухала. Бо почула за дверима у палаті дивну розмову. Яка мене просто вбила!

Наскільки я була щаслива недавно, підслуховуючи розмову Василя та бабці Олісави, настільки я була тепер нещасна, стоячи там, під білими дверима кімнати і не наважуючись відчинити їх. Слова, які говорив за дверима Василь, пригнічували мене, гупали просто в серце гострими цвяхами, змушували думки знову хаотично закрутитися, але вже в іншому напрямку: в бік страждань, ревнощів та горя. 

Адже Василь зізнавався в коханні! По телефону! Не мені! Якійсь чужій жінці!

Я стояла в коридорі і слухала, як Василь намагається знайти правильні слова, щоб зізнатися їй в коханні. Його голос звучав схвильовано і невпевнено, але відчувалося, що емоції переповнюють чоловіка!

– Ольго, я хочу тобі сказати, що… що я кохаю тебе, — чувся голос Василя за дверима. – Я не знаю, чи… чи правильно звучать ці слова “я тебе кохаю”, може, це для тебе занадто просто? Але для мене вони найомріяніші! Напевно, на тему боці телефону та жінка щось відповіла, бо в голосі Василя зазвучала радість. – Я не можу без тебе жити.

Я стояла, ледве дихаючи, коли слухала, як Василь ніжно промовляє свої зізнання. Його голос звучав трохи невпевнено, але чуттєво й емоційно:

– Так! Так! Ти найкраще, що є моєму житті! Я хочу бути з тобою завжди, прожити своє життя поруч із тобою. Ти… Ти вийдеш за мене заміж?

Ох, я не могла більше цього слухати. Я різко розчинила двері, кинулася до тумбочки, намагаючись не дивитися на Василя, щоб не бачити його брехливих очей. 

— Вибач, я забула телефон! — вичавила я із себе. Схопила його з тумбочки й побігла до дверей. 

— Фро! — здивовано спитав Василь мені вслід.  — Ти гніваєшся? Що сталося? – напевно, Василь все-таки вловив нотки паніки в моєму голосі. 

— Нічого не сталося! — проговорила я з порога веселим і оптимістичним тоном, посміхаючись від вуха до вуха. Сподіваюся, це було природно й невимушено. — Просто телефон забула. Одужуй швидше! Я... — і тут я ляпнула перше, що прийшло в голову. — Я раптом згадала, що повинна поїхати у термінове відрядження! Відкладала дуже довго. А ти вже пішов на поправку! Скоро одужаєш. І моя присутність вже не обов'язкова. Якщо що — то дзвони, я присилатиму кур'єра з їжею чи одягом. Бо їхати треба сьогодні й терміново! Зовсім забула тобі сказати! — мій погляд блукав по палаті, але я вперто не бажала зустрічатися з очима зама, бо знала, що там зараз велике здивування. 

А що він думав? Що він буде мені морочити голову, а я сидітиму й чекатиму його зізнань? І не дочекаюся! Бо він вже зізнався в коханні якійсь Ользі! Ще й заміж покликав!

Я ледве стримувалася, щоб не розридатися. 

Василь хотів щось заперечити, сказати, навіть почав:

— Е-е-е… Фро, але ж…

— Все, я побігла! Немає часу! Поїзд через годину! Бувай! — я, так і не поглянувши Василю в обличчя, вистрибнула за двері й побігла по коридору. 

Сльози текли по щоках, серце вилітало з грудей, а я думала, що нікому, жодному чоловікові я вже не повірю ніколи! Ніколи! Всі вони зрадники! Всі роблять вигляд, що кохають, а зізнаються в коханні іншій, а не тобі!

Навіть бабцю Олісаву підманув! Вона, напевно, до нього причепилася, чому він виявляє знаки уваги до мене, типу дивиться, за руку бере, а сам не зізнається в коханні? От, він і придумав ту гру про допомогу. Бабця й рада, начебто допомагає йому. А сама не знає, що в Василя є вже якась Ольга! Його майбутня дружина! От її він заміж і покликав!

Як фурія, вистрибнула я за двері лікарні. Зла й з розбитим на дрібні уламки серцем. 

— Фро, що сталося?! — бабуся Олісава одразу ж побачила, що зі мною щось не те. 

— Зовсім нічого! Все чудово! Я через годину їду у відрядження! — ошелешила я стареньку. — Приїду через… Через тиждень. Або й два! Побачу, як підуть справи! — брехала я. — Так що ти тут приглянеш за Василем. — я швидко попрямувала до автобусної зупинки.

Бабця йшла за мною і мовчки слухала мої слова. Не перебивала. Лише тоді, коли ми підійшли до автобусної зупинки і я сіла на лавку, червона від швидкої ходи й гучних слів, сказала: