Розділ 14. Сім років кохання

45. Сім років кохання 

– А оце вона ще маленькою була, бачиш, у садочок ходила, такі платтячка тоді носили. Батьки її вже померли тоді, загинули в авіакатастрофі, а я її доглядала. Але потім, коли Фро виросла, сказала їй: сама живи, ґулі свої набивай, бо всього сама мусиш добиватися. Приїжджай, якщо хочеш, до мене. Але як я сама все робила, так і ти вчися. Ось так вона і жила, самостійною панянкою, – почула я голос бабусі за дверима. Якраз хотіла увійти до палати й зупинилася. Знову вона показує наш сімейний альбом із фотографіями моєму замові.

Я зітхнула.

Минуло два тижні після поранення Василя. На щастя, куля не пошкодила важливі життєві органи, влучила ближче до шиї зліва, пробивши м'язи плеча й шиї, але зачепила ключицю. Зам ще багато лежав, але лікар сказав, що йому можна потроху вставати. Я якраз намагалася приходити в той період, коли відбувалися у нього короткі прогулянки по коридору. Спочатку йому допомагала медсестра, а я ходила поряд, а потім я попросила дівчину, щоб вона дозволила робити це мені. І мені дозволили.

Інколи навіть хворі виходили з палат спеціально, щоб подивитися, як ми йдемо з Василем, обнявшись. Бабця Олісава спеціально сідала на лавку в коридорі і спостерігала за нами. Інколи мені здавалося, що в її очах блищать сльози, але це, звичайно ж, був обман зору, тому що бабця ніколи не плакала, а завжди була оптимісткою.

Але ми з Михайленком так і не поговорили про основне – про те, що я кохаю його. Я вирішила розповісти йому про це трохи пізніше, коли він повністю стане на ноги. В принципі, він уже й став на ноги, трохи й ходив, але все одно у мене завмирало серце, і я якось не могла вичавити із себе слів про кохання. От коли це дуже потрібно, я мовчу, а коли не треба чогось говорити, то слова самі вилітають із рота!

Коли Василь вперше після операції розплющив очі, я сиділа біля нього. Попросила лікаря дозволити це зробити. Та я проводила майже весь день, зранку до вечора, у його палаті, лише інколи їздила на роботу, ну, і на ніч швиденько їхала додому, забувалася там втомленим сном, а потім знову збиралася до лікарні.

Василь, коли розплющив очі й побачив мене біля ліжка, прошепотів: "Ти жива", – і така радість була в його очах, що мені хотілося завити, заплакати. Але я трималася, тому що цього не можна було робити. Коли він почав одужувати і йому ставало все краще, ми говорили ні про що... Інколи торкаючись руки одне одного, різко відсмикували долоні. Я знічувалася, червоніла, але робила вигляд, що все в порядку, і переводила розмову на якісь дурниці.

Боже, ми вели себе, як діти.

Але мене хвилювала близькість Михайленка. Коли я допомагала йому йти по коридору, він обіймав мене за плечі, а я тримала його попід руки за спиною, і такі тісні обійми подобалися мені. Серце пришвидшувало свій рух, метелики пурхали в животі. Боже, як чудово і затишно було в обіймах цього чоловіка!

– А ось це Фро уже в школі, ось, бачиш, які в неї були кіски? Це я заплітала...

– Та бачу, – засміявся Василь, – короткі, але смішні.

– Фро гарно вчилася, відмінницею була, та й взагалі, дівчинка гарною людиною виросла.

– Так, я знаю, – сказав Василь, – неймовірна, чудова у вас Фро! Я... Я у вас, пані Олісаво, хотів попросити... тобто, поговорити з вами на дуже серйозну тему. Справа в тому, що я... що я хотів би серйозних стосунків із Фро. Можливо, ви не знаєте, але я закоханий у неї вже давно.

– О, я цього не знала, – зацікавлено сказала бабця. – І коли ж це сталося? Коли ти закохався? Напевно, тоді, коли влаштувався до неї на роботу?

Я завмерла за дверима і опустила руку, якою хотіла вже взятися за ручку дверей і відчинити їх. Мені було цікаво послухати, хоча, звичайно, підслуховування – це негарна справа, але в даному випадку цікавість перевищила пристойність.

– Ні, я кохаю Фро довше, – промовив Василь. – Ще відтоді, як я побачив Фро на її весіллі, коли вона виходила заміж за Романа Безуглого. Я працював у його команді, він уже був розкручений блогер, але все одно потребував допомоги з рекламою, а я вправно придумую успішні рекламні слогани, генерую ідеї. Тому він і взяв тоді мене на роботу. На його весіллі Фро була неймовірна, і я, коли побачив її вперше, одразу ж закохався. Не знаю, чи існує кохання з першого погляду, але для мене це – нерушима істина – вона існує, бо я – яскравий приклад цього. Ще тоді я зрозумів, що Роман не вартий цієї дівчини, що він не цінує того, що має. Адже вже на весіллі він знайомився з незнайомими дівчатами і роздавав їм свої візитки, призначаючи побачення. Я був дуже здивований. Він одружився з цією дівчиною, яка була скромна, тиха, мовчазна, дуже-дуже неймовірна. Поряд із ним вона здавалася феєю, що одружується з монстром. І моє кохання стало одержимістю. Фро... Я таємно стежив за нею, був свідком усіх її невдач і радостей. А потім так сталося, що поїхав на деякий час в інше місто, а коли приїхав, то розгорівся скандал із тим відео. Можливо, ви знаєте?

– Так, так, я все знаю, – сумно відповіла бабуся.

Я стояла за дверима, і сльози текли по моїх щоках. Боже мій, людина кохає мене вже сім років, а я й не знала! І волошки! Ті волошки! Все-таки то був він...

– Я тоді нічим не міг допомогти Фро. Хто я? Незнайомець, який підійде і скаже, що кохає її, розповість, що хоче допомогти? Тому мені довелося стежити за тим, як вона оговтується самостійно, як, вважайте, починає життя спочатку. І як тільки вона купила фірму, я одразу ж пішов влаштовуватися до неї на роботу. Ми з самого початку працюємо разом, але я так і не наважився зізнатися їй, що кохаю. Я й цю бороду завів, що вона мене не впізнала. Адже я був на її весіллі. Можливо, вона запам'ятала мене.