21. Волошки

21. Волошки

Так, всі чоловіки зі списку були наче не пов'язані ні між собою, ні з Романом, ні зі мною. Хіба що поява Сергія трохи проливала світла на всю цю справу. І все це поставало з не дуже приємного боку. Адже він скривдив мене у свій час. Чи не свідчить це про те, що й інші чоловіки є із якимись негативними моментами чи вчинками у їхньому житті? І як це стосується мене?

Голова йшла обертом від складних розмірковувань. Я мала надію, що коли "женихи" зустрінуться на вечірці, то, можливо, виявиться, що знайомі. Може, це наштовхне мене на якусь думку? Ох, нікудишній із мене детектив. Але я спробую розібратися, наскільки зможу…

Окремо я вирішила запросити людей, які зробили б мою вечірку більш невимушеною та багатолюдною. Ясно, що одні чоловіки і я (і бабця Олісава, зрозуміло!) - це вже буде не вечірка, а невідомо що…

Так, на вечірці будуть обов'язково присутніми ще бабуся Олісава, її дві подруги: Микитівна та пані Габрієла - то само собою зрозуміло!

Ага, і пес Принц Чарльз! Треба не забути замовити для нього собачого корму! Я черкнула кілька слів у блокнот, у який записувала і списки гостей, і витрати, і адреси з телефонами. Собака був трохи вередливий, бо жінки його розбалували. І купували корм преміум-класу. Це був англійський кокер-спанієль*, який любив енергійні прогулянки. Пані Габрієла гуляла з ним часто і довго. А оскільки була такою ж балакучою, як і моя бабуся, то постійно знайомилася з різноманітними людьми. Так і з бабцею моєю познайомилася. Вони разом водили спанієля до найвідомішого в місті грумера**, квоктали над ним, як квочки, і любили аж до обожнювання… Але й «балакучий» та галасливий собака теж відповідав їм взаємністю. Чудовий пес. Я теж полюбила Принца Чарльза, з яким пані Габрієла часто приходила до нас в гості.

“Ще мої співробітники, не забути їм подзвонити!” - раптом згадала я. Записала в блокнот секретарку Світлану і свого зама Михайленка. 

І тут мене кинуло в жар. Михайленко. Йому теж слід було подзвонити і повідомити місце вечірки. Одразу ж пригадалася й Галина. Закохана в мого зама.

І тут я відчула, як у душі злегка зашкреблися ревнощі. Гм. Давно я не відчувала цього, в принципі, не дуже гарного, болючого почуття. Але воно було і наростало з кожною новою думкою про подругу та мого зама. Адже Галя почне підбивати до нього клинці, фліртувати - це безсумнівно. А я? Чи дивитимусь я на це спокійно? Адже матиму зовсім інше завдання! Повинна буду добре придивитися до моїх чоловіків-гостей зі списку, щоб вибрати одного з них, нормального і адекватного, аби укласти шлюб через місяць.

От, халепа! Михайленко зауважить, що я багато часу проводжу з іншими чоловіками і зовсім не звертатиме на мене увагу! Адже мені дуже хотілося, щоб він “побачив” мене! Щоб я йому сподобалася! Щоб сприймав не лише як добру подругу і начальницю, але і як жінку!

Ох, чи не переходжу я ту межу, яку сама собі встановила дуже давно, щоб убезпечити себе від усіх чоловіків, яких вважала (та, наче й зараз вважаю, чи вже ні?) сволотами й негідниками? Адже вирішила не заводити стосунків, жити для себе і рідних та друзів, і коханню не місце в моєму житті! Закрила всі вікна й двері до свого серця. А воно, кохання, пролізло й крізь шпаринку…

Я довго дивилася на знайомі цифри номера зама, якому ще два дні тому дзвонила спокійно й байдуже. А тепер… Серце пустилося вскач, дихання збилося, мене охопило полум'я хвилювання, і я все не наважувалося натиснути кнопку виклику… Потім все-таки змусила себе…

- Слухаю! - почулося з того боку телефона через секунду. Складалося враження, що зам щойно тримав телефон перед очима і чекав мого дзвінка - так швидко він відповів.

- Ва… Василю, привіт, - прохрипіла я. В горлі від хвилювання запершило, і я відкашлялася. 

 - Привіт, Фро, - відповів зам. - Ти захворіла? Чому кашляєш? - його голос став стурбований.

- Ні, це просто, - промовила я. - Я… Я дзвоню повідомити адресу, де відбудеться моя… Тобто… Не моя, звичайно… Е-е-е… Вечірка моєї бабусі Олісави. Я зараз скину тобі карту проїзду і адресу, - проговорила я, і аж потім подумала, що могла б, дурепа така, і не дзвонити заму! Не пищати зараз тонким голосом, сАпаючи від хвилювання! А скинула б інформацію, наприклад, есемескою!

Але ми вже розмовляли по телефону, тому я повинна була продовжувати та ще якось і завершити розмову! 

Господи, як давно я не відчувала цього шаленого хвилювання закоханої людини! Якій важливо все! І погляд, і тембр голосу, і кожне-кожнісіньке слово, яке промовив об'єкт любові! Це було нестерпно важко, але й неймовірно приємно. Емоції стали гострими, наче голки, й штрикали в серце солодкими жалами...

- Фро, - раптом спитав Михайленко, коли я пролебеділа про адресу, карту проїзду, нагадала про час, про завтрашню вісімнадцяту годину, коли почнеться вечірка. - У тебе все в порядку?

- Все чудово! - вихопилася у мене моя стандартна фраза, якою я завжди відповідала на такі запитання. І прикусила губу, тому що мені чомусь захотілося плакати.

- Ти… Ти мені скажи, якщо в тебе якісь проблеми, - продовжив зам. - Ти ж знаєш, я завжди поруч! - він трохи помовчав. Тобто, ми помовчали, бо я не знайшлася з відповіддю. Боялася, що якщо почну говорити, то розридаюся в телефон.

Так, ця реакція мені точно не подобалася, але зупинити сльози, які вже котилися градом по моїх щоках, я не могла.