19. Підготовка

19. Підготовка

Всередині маєтку відчувалося, що тут довго ніхто не жив. Але дуже великого запустіння я не помітила. Знаєте, часто буває, що якщо хата, квартира, будинок, стоять довго нежилі, то поступово там неначе зникає дух життя. Обов'язково повинна бути людина, яка робить приміщення затишним і, так би мовити, “олюдненим”.

У маєтку, очевидно, раніше хтось мешкав: у просторому передпокої на масивному круглому столі лежали якісь дрібнички, стоси книжок, журналів, газет. Але два важкі крісла з різьбленими спинками, ніжки яких закінчувалися масивними левовими лапами, були покриті сірими чохлами. Отже, зараз тут точно ніхто не мешкав. Та й в інших кімнатах ті меблі, які мали тканинну оббивку, переважно всі були закутані в чохли або покриті старими й потьмянілими від часу простирадлами. Їх давно ніхто не чіпав, і павутина та пил забарвили все в неприємний брудний колір.

- О! Фро, іди-но сюди, поглянь! - зарепетувала бабця, яка одразу після того, як ми увійшли, почала метушливо бігати по кімнатах, ахкаючи від захоплення. - Цей стіл чудово підійде для фуршету! Ми всі, звичайно, за ним не помістимося, але організувати фуршет, а гостей розсадити по диванчиках, - вона махнула в бік двох диванів під стіною, де могли розміститися восьмеро осіб, - на ось цих дивовижних кріслах, і ще принести кілька з інших кімнат…

Бабця задумалася.

- Треба на сьогодні замовити клінінгові термінові послуги, а на вісімнадцяту годину на завтра замовити фуршет. З офіціантами і всім, що для цього потрібно.

- Ба! Які офіціанти?! - жахнулась я. - Де ми візьмемо гроші? Маєток, звичайно, чудовий! Але оплачувати послуги клінінгової компанії, щоб прибрала тут все, а ми посвяткували ту вечірку максимум кілька годин? Це непрактично. Невиправдано.

- А ще три вечірки, які будуть заплановані?! - не вгавала бабця. - Прибрати доведеться точно! Навіть якщо ми самі станемо до прибирання, то не встигнемо це зробити до завтра, тут надто багато кімнат! Але й не навести тут порядок не можна! Уяви: твої гості прийшли, їм тут сподобалося, як і нам, і вони захотіли подивитися й інші кімнати, крім тої, де стоїть пригощення. І хтось, наприклад, той же пихатий банкір Дмитро Гавриш, увійде в цю кімнату, - бабця рвонула в сусідню кімнату і закричала звідти, - а тут пилюка по коліна й павутина падає на голову! Фу!

Бабця з'явилася в одвірку й інтенсивно почала протирати  щоки.

- Гидота! Ненавиджу павуків!

- Вони корисні, - прогриміли поруч Микитівна. - Мух їдять, менше паразитів по хаті літає! Я павуків ніколи не вбиваю!

- Та знаю я, - махнула рукою бабця. - Павука над твоїм холодильником не знає лише лінивий! Як ти там його назвала? Матвій?

- Макей, - виправила бабцю жінка. - Я його підгодовую. Вже більший горошини виріс…

Я пирснула від сміху. Не втрималась і розреготалася.

Про павука, якого підгодовувала Микитівна, ми всі знали. Навіть жартували, що колись він перетвориться на принца і візьме Микитівну заміж. Вона лише реготала голосно, махаючи своєю пудовою рукою, і казала:

- Та вже мені у сімдесят п'ять виходити заміж якось запізно. Але якщо перетвориться на такого, як Двейн Джонсон*, то я все-таки подумаю! - дуже їй подобався цей актор.

Сама ж Микитівна була висока, міцна жінка з монументальними формами. Була одружена тричі, і всі чоловіки дуже її любили і навіть боялися. З першими двома вона у свій час розлучилася, бо, як казала жінка, вони її “не слухалися”, а з третім прожили вони душа в душу багато років. Він помер від якоїсь хвороби, але й досі згадувала його вона з теплом і любов'ю. Напевно, він її “слухався”. В Микитівни було двоє синів, які вже мали свої сім'ї і жили десь в Австралії та Німеччині відповідно. Часто приїжджали до матері, такі ж високі й міцно збиті чоловіки, які успадкували від Микитівни владність і незаперечну впевненість у своїй правоті. А жінка була непроста, бо працювала колись десь на якомусь заводі та мала в підпорядкуванні кілька цехів.

- Саво, Фроська має рацію! Це ж кавалок грошей! Вбухати такі суми в сумнівну оборудку непрактично! - підтримала мене Микитівна. - Так, прибрати тут треба, але ж грошей шкода!

- Нічого не шкода, - заперечила бабця. - Я вкладу в цей проєкт свої гроші, відкладені “на смерть”!

Я ахнула. Бабуся вже кілька років відкладала гроші на спеціальний рахунок, який вона називала “смертельний рахунок”. Типу на поховання і шикарні похорони, коли вона помре. Там було вже кілька десятків тисяч, і я мала підозру, що навіть перевалило вже за сотню, бо бабуся інколи типу фрілансерствувала і підробляла дистанційно репетиторкою з різних предметів, готуючи вступників. Але цей рахунок був недоторканним. І тут, на собі!

- Ба! Ти що! - злякалась я. - Не треба! Я використаю гроші з фонду своєї фірми, потім поверну. Якщо все вийде, і я зможу отримати той Романів спадок, то ми покриємо всі витрати!

- Мовчи! Коли ще я погуляю на крутих вечірках з офіціантами та шикарними мужчинами? - обірвала мене бабця. - Відчую себе королевою! Так, а що там у нас?

Бабуся пурхнула в сусідню кімнату. Ми з Микитівною переглянулися. Та знизала плечима і протупала за подругою. Я за ними. Так, ми знали, що сперечатися з бабусею Олісавою марно: якщо вже щось задумала, то не перепреш...

У цій кімнаті меблів було менше: стояв старовинний секретер, старе крісло зі шкіряною оббивкою, на підлозі, як і в інших кімнатах, лежав тьмяний паркет, трохи потертий. Можливо, це була бібліотека або кабінет, бо полиці на стінах і високі засклені шафи були забиті численними книгами. І старовинними, і сучасними, до речі.