18. Маєток

18. Маєток

- Вау! Оце краса! - захоплено вигукнула бабуся Олісава, коли ми вийшли з машини.

Зранку в п'ятницю я все-таки вирішила не йти на роботу. Я боялася сама себе. Боялася зустрітися з Михайленком.

Адже вночі мені наснився мій зам. І уві сні ми перебували в якомусь дивному місці, схожому на горище чи закинуту комірку, повну старих, забутих, присипаних пилом речей.

Михайленко стояв поруч, дивлячись на мене з якимось дивним виразом обличчя. Я була в легкій сукні й відчувала, що на шкірі виступили сироти від його жагучого погляду. Зам підійшов до мене ближче, і, не промовивши жодного слова, провів рукою по моїй щоці. Його долоня була теплою і м'якою. А я терлась об його долоню щокою, лащилася, наче щеня, просячи ласки й пестощів.

- Фро, ти знаєш, що я про тебе весь час думаю? - прошепотів він, пригортаючи мене до себе. Його голос, вкрадливий і повний якоїсь спокусливої солодкої млості, заворожував.

Чоловік схилився до мене, і наші губи зустрілися. Поцілунок був ніжним, легким, схожим на повів вітру, доторк легкого бризу…  Я відчула, як сильні руки міцно обняли мене, і Василь притиснув мене до своїх грудей. І все це - і поцілунок, і обійми - були такими справжніми, такими бажаними…

Його борода виявилася м'якою і лише трохи колючою, але такі дотики й відчуття тільки посилював моє бажання затримати поцілунок Михайленка якнайдовше, залишатися в затишних обіймах, відчувати тіло чоловіка поруч…

Він прошепотів:

- Шукай і знайдеш. І не забудь викинути яйце...

- Що? - спитала я здивовано. Поглянула на зама, але його риси почали розпливатися, змінюватися - і я раптово, як це буває уві сні, опинилася в обіймах Романа. Він тримав мене міцно і говорив:

- Вислухай мене, це важливо… Я…

- Відпусти мене! - закричала я, вириваючись із чіпких обіймів неприємного мені чоловіка.

Я різко прокинулася. Все зникло. Ні поцілунків, ні Михайленка. Ні… Романа.  Тільки моя кімната, освітлена вранішнім сонцем. Моє серце билося в шаленому ритмі, а тіло ще пам’ятало поцілунок Михайленка.

Боже, це вже якесь божевілля! Я хотіла поцілунків та обіймів свого зама! З яким знайома сто років і який є моїм добрим другом, не більше! Так, і ще підлеглим! Невже я справді закохалася? А як же Галя? На тілі відчувалися дотики чоловіка, який пробудив у мені чуттєві думки та непристойні бажання. Трясця, у мене на носі укладення шлюбу, вечірки, купа женихів, а тут така халепа!

Цікаво, це моя фантазія так розігрался уві сні і підсовує картинки, які я хотіла б пережити насправді, чи у Василя реально… гм… така м'яка і приємна на дотик борода? І така… інтимно-чуттєва? Я, хоч нікого й не було в моїй кімнаті, почервоніла й сховала обличчя в долонях. Фро, зупинися! Треба переробити сьогодні купу справ, а ти про поцілунки думаєш!

Про Романа, котрий на мить з'явився уві сні потім, я намагалася не думати. Сни взагалі незрозуміла штука. Очевидно, що я була вражена зустріччю з Сергієм,  згадала Романа, тому він і вклинився у мій сон. І ті фрази. І той, і інший чоловік щось говорили мені. Щось про яйце, наче…

Ох, ці яйця! Навіть приснилися. Але я не могла згадати слів зі сну. Тільки обійми й поцілунки Василя запам'яталися…  Шкода, що це був лише сон…

Тому я не поїхала на роботу. А бабця Олісава подзвонила своїй другій подрузі, Микитівні, і попросила відвезти нас за адресою, вказаною під списком женихів. Адресою маєтку Романа, де я мала проводити свої вечірки.

Ключі від цього маєтку лежали в мене в сумочці, а сама я теж завмерла, із захопленням розглядаючи будівлю.

Це був навіть не маєток! Це був міні-зАмок. Хоча, звичайно, я перебільшила. Просто будинок у цікавому стилі. Здається, його називають ампір.

Здавалося, що ця будівля з'явилася тут неначе з іншої епохи. Двоповерховий будинок з чотирма колонами при вході. І ці колони були теж цікавими: витончені, схожі мені чомусь на шпиці. А на самому вершечку ще й прикрашені якоюсь цікавою різьбою. Будинок був чи то кам'яний, чи то зі спеціальної цегли, але здавався мармуровим. 

- Фро, - прогуділа басом позаду мене бабусина подруга Микитівна, гучно і з силою захряснувши дверцята старих, побитих часом “Жигулів”, - Тут можна насадити багато картоплі. А он там - зробити теплицю! Земля обгороджена і, я так розумію, вже належить тобі?

Не знаю, що бабця наговорила Микитівні, але я похитала головою ,відриваючись від потьмянілого від часу, але все одно красивого маєтку. 

- Жодних городів! Ви що?! Все можна купити в магазині! Тут просто треба відпочивати! Адже місце й справді дуже гарне!

Я побачила, що за будинком навіть є закинутий сад. А поруч знаходився лісок і протікала річка, яку ми проїхали нещодавно по дерев'яному містку. Ідеальне місце для родини з дітьми. І гараж є. І до міста недалеко, бо його околиці були справді близько.

Микитівна несхвально гмикнула, важко прогупала повз мене, підійшла до високої хвіртки і відчинила її. Ми всі троє увійшли на територію маєтку і попрямували до входу.

Двері в будинку були великі, дерев’яні, важкі, з бронзовими ручками у вигляді голів левів. Вікна першого поверху заґратовані елегантними кованими ажурними сітками. А на другому поверсі знаходилися навіть два балкони.