7. Їдьмо?

7. Їдьмо?

- Ну! - підняла на мене погляд бабуся. - Їдьмо?

- Куди? - здивувалась я, ще раз перечитуючи список. 

Паноптікум якийсь, а не список, чесне слово! Той мукає, той в шахи грає (хто зараз, в час високих технологій, в них грає?), той фрукти мацає, щоб здерти з них наліпку!..

- В ресторан! У “Золоте гніздо”! - бабуся покрутила перед моїм носом руками. - Я якраз і манікюр зробила вчора! Гарно, правда?

- Угу, - погодилась я, розглядаючи фіолетові нігті з намальованими на них райдужними метеликами. Було й справді гарно, але, як на мене, трохи епатажно і… не за віком. Все-таки на руках якоїсь дівчинки-підлітка вони мали б більш доречний вигляд. Але це була моя особиста думка. Моя бабуся - це ходячий шедевр, тому я погоджувалася й хвалила всі її починання. Вона в мене найкраща! Найсучасніша бабуся в світі!

- Ба, ми ж щойно поїли, - кивнула я на порожні миски і залишки котлет. - Який ресторан?

- Ну то й що? Візьмемо десерт! - вирішила бабця і пурхнула по коридору в свою кімнату. 

- Одягни ту сукню, де в тебе глибоке декольте! В ній ти схожа на Мерлін Монро! - закричала мені бабуся.

- Ба! - простогнала я. - Це вечірня сукня! А зараз дванадцята дня! Це порушує норми етикету! - висунула я останній аргумент, розуміючи, що він точно не спрацює. Адже якщо бабуся щось вирішила, то мене дотисне. 

- Фро, - виглянула бабця зі своєї кімнати в довгій квітчастій блузці та блакитних капрі за коліна. - Хто буде чекати вечора, коли твоя доля вирішується опівдні? Треба бути у всеозброєнні двадцять чотири години на добу! - помахала вона на мене наманікюреним метеликами пальцем. - Не сперечайся! Я краще знаю!

- Е-е-е, може, я сама поїду, раз уже ти випихаєш мене в той ресторан? - спитала я, ховаючи список та ключі в конверт, а сам конверт засовуючи в сумочку. - Я швиденько.

- В тому-то й справа, Фро, що ти швиденько! - бабця вийшла зі своєї кімнати вже при повному параді.

Димчасті сонячні окуляри на пів обличчя, начесане у елегантному безладі сине волосся і сережки-брязкальця до плечей робили її схожою на якусь дивну і таємничу ворожку. Крім того, бабця взула босоніжки на високій платформі і тепер ішла, як пава, повагом і граційно відвівши руку, щоб зберегти рівновагу. Бо другою рукою притискала до себе довгу ганчірняну еко-торбу, чимось напхану і з великим малюнком широко розплющеного ока з довгими віями. “Дивись на світ і милуйся!” - було написано на цій сумці.

- А треба повільно! І з насолодою! Щоб він, твій обранець, зрозумів, що ти нікуди не подінешся від нього. А він від тебе. Треба прийти і сидіти там довго! І якщо я кажу довго - то це до-о-овго! Зрозуміла?

- Бабусю, ти що!? - злякалась я. - Я просто познайомлюсь з тим… е-е-е… здається, Олегом. Поясню йому, в чому справа, що від нього вимагається, і попрошу прийти на вечірку. Першу з них заплануємо на суботу. Сьогодні вівторок, а до суботи я якраз все оформлю і з усіма женихами зі списку познайомлюсь.

- Ти дурна, чи прикидаєшся? - бабця зміряла мене поглядом. - Фро, в жодному разі не можна розповідати про заповіт! Вони ж, ті женихи, будуть тоді суперничати між собою і боротися за тебе не через тебе саму, а заради грошей!

- Та не треба мені їхнє суперництво! - махнула я рукою. - Якщо хтось із них погодиться одразу взяти шлюб, звичайно, формальний, то я буду дуже рада!

- І тоді не буде всіх чотирьох вечірок! Які треба провести відповідно до договору! Дуринда!

Бабця незадоволено похитала головою. І вона мала рацію. Адже це справді так. З одним домовлюся, а іншим вже й нецікаво буде приходити на мої заплановані на цей місяць вечірки. Гм. І що ж робити?

- І що б ти без мене робила? - бабця переможно закивала. - Тому й ти повинна усіх цих наречених зі списку в себе закохати! А потім…

- Закохати? - я розреготалась. - Ба, і як ти це собі уявляєш? 

- Так, - погодилась бабуся Олісава. - Закохати це вже я перебільшила. Зацікавити! Змусити за собою бігати! Боротися за тебе! По-справжньому! І вони всі, як миленькі, примчать на твою вечірку. А моцно зацікавивши, ти максимально довго не надаватимеш перевагу жодному жениху, але даси зрозуміти, що вибираєш… Ох! - бабця мрійливо підняла очі до стелі. - Ну, геть, як у серіалі “Моя дорогоцінна і загублена душа”! Там ще…

- Бабусю, але ж це неправильно, - спробувала опиратись я. - Я обманюватиму цих людей. Тобто, чоловіків…

- Розумієш, Фро, - бабця посерйознішала. - У коханні всі засоби згодяться, це по-перше, а по-друге, чому ти вирішила, що обманюватимеш? А раптом ті женихи зі списку всі красені, яких пошукати?! І тобі вони всі реально сподобаються? І ти їм! Ну, в цьому я точно не сумніваюся! І ти справді не зможеш зробити вибір? Може таке бути в житті? Та запросто!..

Через годину ми з бабусею сіли в таксі, яке повезло нас до “Золотого гнізда”, найкрутішого і найдорожчого ресторану нашого міста. Вже в таксі я відкрила сумочку, щоб дістати телефон, і помітила одиноке яйце, що лежало на дні, замасковане носовичком. І ледь не розсміялася. Скосила погляд на бабусю, але промовчала. Хоч і було кумедно: їхала в “Золоте гніздо”, але зі своїм яйцем…