2. Весела вдова на виданні

2. Весела вдова на виданні

- Вибачте. От, ви знаєте, - взяла я себе все-таки в руки. - Я навіть не здивувалася цим вашим “нюансикам”. Ні крапельки! І ви дарма так швидко ховали договір у сейф. Напевно, очікували, що я почну, почувши про список наречених, відмовлятися від спадщини, забирати свої слова назад, вимагати знищити той договір? - я примружилась, пропікаючи нотаріуса наскрізь.

Чоловік засовався у кріслі, а його очі забігали. Отже, я мала рацію, так і було.

- Ваші зайві рухи та перестороги марні! - піднялась я зі стільця і підібрала з підлоги нещасне яйце. Кинула його в сумочку і знову сіла. - Якщо я щось вирішила, зважилася на якийсь вчинок, то ніколи не змінюю своїх рішень! А от те, що в документі про спадщину є ще такі додаткові, і, як ви вважаєте, "малюсінькі" і незначні умови - могли б мені й повідомити! Хіба не слід спочатку ознайомити з усіма особливостями документа, а потім вже пропонувати його для підпису?

- Я сам перебував у рамках окремих вимог та обмежень щодо проголошення прав на спадщину, - закручено пояснив нотаріус, і я навіть його трохи заповажала. Оце круто вміє ввернути фразу! Гарно і незрозуміло. Але відбиває все бажання про щось розпитувати далі. Але не на ту напав! Я продовжила розпитувати. 

- Впізнаю Романа. Очевидно, написав у заповіті, щоб дружини дізналися про ваші “малюсінькі нюансики” вже після підписання договору. І знав же добре мене і те, що я принципова у своїх рішеннях! Все прорахував, сволота. Про покійників або добре, або нічого, знаю, але, думаю, куди б Роман не потрапив, у пекло чи в рай, спостерігає зараз за нами і регоче, як ненормальний. Він завжди таким був, - пояснила я отетерілому від мого злого монологу нотаріусу. - Все його життя  - це підступи, інтриги і злі жарти. Зараз це називається модним словом “пранк”. Чули таке? Та дідько з ним, із тим договором. Раз погодилася - доведу до кінця цю абсурдну затію. Зараз же давайте мені список женихів! Адже він у вас вже підготовлений?!

- Ну, так, - кивнув нотаріус, одразу ж висунув у столі шухляду і поклав переді мною великий коричневий конверт. - Усе там.

- А про другу умову розкажете? - спитала я, беручи конверт зі столу і безжально перегинаючи навпіл. Рвучко запхала його в сумку. У розгорнутому вигляді цей конверт не вліз би туди, бо сумочка була не дуже великою.

- І не подивитеся зараз список? - спитав зацікавлено нотаріус.

- Вдома гляну, - буркнула я. - Спочатку заспокоюся. Не уникайте відповіді! Яка друга умова?

- Один раз на тиждень протягом цього місяця ви повинні організовувати вечірку в домі пана Романа, на яку має бути запрошено всіх ваших претендентів у наречені. Ключі від будинку в конверті, - повідомив мені нотаріус і почав чекати, напевно, моєї реакції на цю знову ж таки дурну умову.

Але це було в стилі колишнього, тому я навіть не здивувалася. Навіть трохи зраділа, що не вимагав поїхати в кругосвітню подорож з усіма тими нареченими, яких пророчив мені в чоловіки, наприклад, на верблюдах… Або, наприклад, змусив би мене з ними всіма по черзі переспати. У нього і такі ідеї могли виникнути в божевільній голові…

Адже Роман був непередбачуваним.  А ще крутим і дуже креативним (до шаленства!) розробником відеоігор. Хакер, програміст, художник, дизайнер, стиліст, авангардний кутюр'є і просто, як пишуть зараз, “лідер думок”. Він мав мільйонники у всіх соцмережах, заробляв величезні гроші і міг їх викинути на вітер (як і хотів у черговий раз із тим крематорієм!) просто за один вечір. А на ранок заробити ще більше. Шалений чоловік. Так, я знала його таким…

Але знала й іншим, коли він ще тільки починав. Був нікому невідомим айті-розробником, який впадав у шалені депресії і агресивні стани, а розхльобувала усе це його мовчазна і вже тоді нещасна дружина, тобто я…

Із задуми мене вивів нотаріус.

- То ви виконаєте цю умову? - спитав він. 

- Звичайно, без проблем, - відповіла я, знизавши плечима. - Не дуже зручно, звичайно, що мушу цю вечірку робити у його домі, а не в іншому місці, наприклад, в ресторані чи нічному клубі. Але, в принципі, це все вирішується… Я думала, буде якийсь більш дивний… е-е-е… "нюансик"… А як ви перевірите, що вечірка відбувається? - спитала я.

- Ви повинні написати мені дату й місце, а я маю приїхати й перевірити, чи справді проводиться організований вами веселий захід, - пояснив чоловік. - На такого роду перевірки я відправляю своїх підлеглих. Інколи мої співробітники виконують дивні доручення…

- Але й люди, які пишуть заповіти в розквіті життя та сил, мені здається, теж трохи дивні, - запитально поглянула я на нотаріуса. - Ніщо не віщувало смерті Романа… А от заповіт він написав. І ще й веселі заходи після своєї смерті змушує проводити! Ще й деякою мірою, гм, екстравагантні. І мене зробив такою собі “веселою вдовою”. Хоча я й не вдова наче, а розведена. Проте тепер маю покійного чоловіка. І навіть стала нареченою, дівчиною на виданні! Точніше, веселою вдовою на виданні! Правда, аж смішно?! - я гмикнула. - Він добре знав, що я ненавиджу вечірки і заріклася ще раз виходити заміж! Чудовий, неперевершений пранк від колишнього! Невже він так мене ненавидів?

Я обурено засопіла і вирішила йти геть. Все, досить на сьогодні цікавих відкриттів і оригінальних “нюансиків”!

- Здається, є така оперета, - раптом згадав нотаріус. - Так і називається - “Весела вдова”*. Ми колись ходили з дружиною.