Глава 40. Лікарня

Костянтин позбавився присутності нестерпних братів та глухо звернувся до останньої пасажирки:

— До якої лікарні тебе везти?

— Ой, а я не пам'ятаю, — невпевнено пробурмотіла дівчина, й відвернулась до вікна, скло якого вже усіяли дощові краплі.

— Візьми смартфон, увімкни мобільний інтернет, введи у пошуковий рядок ключові слова та згадай, — чоловік буквально надиктував Ярині покрокове керівництво вирішення створеної нею ж проблеми.

— Тут така справа, — вона слухняно дістала телефон, але тільки глянула на час та майже одразу заблокувала екран. — Насправді мені нікуди не треба, — дівчина нервово закусила губу та мимоволі зіщулилась від страху через можливі наслідки власного зізнання.

— Ти ж сказала, що ніхто не захотів тебе везти до лікарні, — Костянтин зціпив зуби та міцно стиснув кермо, щоб ненароком не зімкнути пальці на блідій шиї.

— Технічно я не брехала. Ніхто не хотів, тому що я не просила та не питала, — нечітко пояснила ситуацію Ярина, що нервово водила пальцем по чохлу телефону.

Костянтин, що насилу виловив сенс нерозбірливого бурмотіння, прикрив повіки й зробив кілька глибоких вдихів та видихів. Він намагався стримати обурення, що клекотало в душі й трансформувалося в нецензурні думки, які він досі не озвучив тій, що спричинила їхню появу.

— Навіщо? — Костянтин повільно обернувся й звернув до Ярини холодний погляд. Йому почало здаватися, що цю жорстоку гарпію випустили з пекла виключно з метою довести його до психіатричної лікарні!

— Я хотіла провести вечір із тобою, — вона наївно кліпала віями, кусала губу й боязко втискалася в сидіння. — Ти ж побув з нами лише двадцять хвилин, а потім так різко почав збиратися…

— Може, тому що маю справи та роботу? — він відсунувся від керма й загрозливо хруснув кісточками пальців.

Ярина смиренно погодилася та знизала плечима:

— Може. Але я розгубилася і сказала перше, що спало на думку. Вибач, будь ласка.

На дві хвилини в машині запанувала тиша, яку порушував тільки стукіт крапель по даху. Свідомості дівчини торкнулась підозра, що вона мимоволі перетнула невидиму межу, за якою кримінальний авторитет боровся з бажанням викинути її на дорогу під дощ. В цілому, її припущення не суперечило реальному бажанню, що бушувало у грудях чоловіка.

— Ну, що ж. Добре, — заспокійливий голос змусив Ярину, що втиснулася в бічні двері, перелякатися більше, ніж очі, що до цього палали люттю. — До лікарні — значить, до лікарні, — Костянтин їй підбадьорливо посміхнувся та впевнено провернув ключ запалення.

Ярина подумки дякувала небесам та батькам за прекрасне життя, що добігало кінця. Вона морально готувалась до того, що зараз її почнуть бити, а ближче до ранку — вже доставлять до травматології з несумісними з життям каліцтвами.

Але реальність, на відміну від бурхливих фантазій, виявилася прозаїчною та неприємною.

— Це принизливо, — буркнула ображена Ярина й опустилась на м'яку лавку в коридорі клініки.

— Принизливо возити вашу компанію містом. Андрій міг сказати, що йому потрібно на інший кінець міста, до того, як ми виїхали на трасу. Такий гак довелося робити, — невдоволено пирхнув Костянтин, відібрав у дівчини довідку та здивовано вигнув брову. — Не може бути.

— Так. Абсолютно здорова. І при здоровому глузді, — Ярина неприязно зиркнула на двері кабінету психіатра та голосно шморгнула носом.

— Важко повірити. Треба буде завтра іншому фахівцеві тебе показати. Не дуже переконливо виглядає, — він глузливо хмикнув та повернув їй папірець. 

Збентежена його заявою Ярина обережно прийняла довідку назад.

— Завтра?

— Ти ж хотіла вечори зі мною проводити? Будемо кататися лікарнями міста. Раптом амнезія мине, і ти згадаєш номер чи назву клініки, до якої збиралася?

— А ти не боїшся, що я погоджусь? — Ярина заправила за вухо локон рудого волосся, що вибився, та недовірливо примружилася. — Я вечорами абсолютно вільна. Можу й покататися.

— Отже, будемо підіймати рівень життя працівників охорони здоров'я, — кримінальний авторитет приречено розвів руками й похитав головою, ніби від нього зовсім не залежало, якого сюжетного повороту набуде ситуація.

— Я ж перепросила, — дівчина винувато закусила губу, але вже за мить струснула волоссям та перейшла до претензій. — І взагалі, ми могли десь посидіти та випити кави. А не ось це все, — вона різким рухом долоні обвела коридор з білими стінами.

— Я вже посидів та випив, — чоловік байдуже знизав плечима, невимушено дістав одноразовий стаканчик із картонної підставки, що ховалася за його тілом від Ярини, й зробив демонстративний ковток. Він скосив уважний погляд на дівчину й ледь не пирснув від сміху — настільки по-дитячому засмучений та скривджений вигляд мало її обличчя.

— А я? А мені? Я теж могла сходити, — Ярина, що розпізнала на стаканчику назву знайомого закладу, була готова розплакатися. Виходить, поки над нею знущався психіатр із дивними тестами та неоднозначними питаннями, Костянтин спокійно відпочивав у затишному кафе на першому поверсі будівлі.

— А в тебе може бути струс мозку. Ходімо, — коли чоловік підвівся на ноги, здивована дівчина помітила, що в підставці, яку він узяв із собою, знаходилася не один стаканчик. Тобто, він ще й не сам, а з кимось ходив до кафе?