Глава 36. Вторгнення

— Не можеш зрозуміти, як кримінальний авторитет впорався з пошуками швидше за тебе? — втомлений за день Костянтин підпер голову рукою й глянув на чоловіка, що сидів навпроти.

— Це очевидно, — з навмисною байдужістю пирхнув Сергій. — Знає, де шукати. Чимало знайомих у кримінальному світі.

— Як і в тебе, — співрозмовник глузливо вигнув брову й знизав плечима.

— Сергію, — до кухні вбіг захеканий Петро, з яким Ярина познайомилась у морзі. — Є результати аналізу землі, які ти просив, — він підняв голову, побачив перед собою дівчину, що наливала окріп у чашки, й завмер з розкритим ротом. Він так й не закінчив речення.

— Вже не треба, — байдуже відмахнувся Сергій, що навіть не повернув голови на голос гостя.

Петро гучно втягнув повітря у легені, стиснув долоні й мимоволі зімʼяв аркуші з результатами аналізів, які спішив виконати та перевірити якнайшвидше.

— Що значить «не треба»? — скрипнув зубами хлопець. Він порушив правила дорожнього руху, аби якнайшвидше принести корисну інформацію, що могла б допомогти у пошуках викраденої Ярини, а на нього тепер не хочуть витратити зайву хвилину для коротких пояснень.

Дівчина не помітила з боку Сергія нестримного бажання згладити кути конфлікту й обережно звернулась до гостя:

— Будете чаю?

— Чому ти не сказав, що ви вже знайшли Ярину? — Петро не зводив важкого погляду з Сергія. Андрій уперше бачив, щоб цей хлопець дивився на його брата без захоплення. — Ти міг зателефонувати й попередити, що документи й аналізи вже не потрібні.

Циферблат настінного годинника продемонстрував північ.

— Я тобі зараз про це кажу, — Сергій закрив ноутбук й прохолодно звернувся до лаборанта. — Якби я подзвонив пʼять хвилин тому, щось змінилось би?

— Щоб знайти людину, привезти її додому та розпочати чаювання, потрібно більше за пʼять хвилин.

— Можливо, річ у тім, що мене врятував не Сергій, — делікатно додала Ярина й виставила перед кримінальним авторитетом горнятко із чаєм. — Я справді перебуваю тут не більше пʼяти хвилин.

— А хто, як не він? — недовірливо скривився Петро, якого не цікавила непримітна дівчина.

— Я, — Костянтин стримано посміхнувся, взяв горнятко за ручку й зробив ковток.

Хлопець тільки зараз помітив кримінального авторитета, що розслаблено відкинувся на спинку стільця. Петро змінився в обличчі, зробив мимовільний крок назад й вперся спиною в стіну.

— Сокіл? — ледь чутно прошепотів здивований хлопець. — Але як?

Почулися гучні кроки на сходах, й вже за пів хвилини до кухні увірвався Стас:

— Сергію! Ти живий!

Він полегшено зітхнув й протер чоло рукавом, коли усвідомив, що опинився у мирному та затишному оточенні, де нікому не загрожувала небезпека. За мить слідом за Стасом до приміщення влетіли четверо озброєних співробітників поліції.

— Руки вгору!

Пістолети націлились на всіх, хто сидів за столом, чи стояв поряд з ним. Переляканий Петро, який до кінця не розумів, що відбувається, втиснув голову в плечі й спробував злитися зі стіною. Ярина окинула гостей здивованим поглядом й повільно підняла руки. Вона вирішила не сперечатися з людьми зі зброєю.

Костянтин зробив черговий ковток й жодним чином не відреагував на вторгнення правоохоронних органів.

— Відбій, — різко видихнув Стас, махнув рукою та наказав опустити зброю. Він повернувся до Сергія та пояснив причину появи: — Зателефонувала Маш… Марія. Вона сказала, що у вашу квартиру увірвався найнебезпечніший злочинець, тому ми...

— Випили чаю, — невдоволено пробурчала Ярина й опустила руки. Вона дістала з-під столу табурет та знесилено опустилась на нього. — Пробач, що так вийшло, — вона тихо звернулась до Костянтина, що сидів поруч. — Я не знала, що так вийде.

— Закрий штори, — він кивнув на вікно. — Бо зараз ще й мої підтягнуться.

Ярина скептично глянула на нього — вона не збиралась проштовхуватися крізь натовп, щоб виконати його наказ:

— Хотіли б прийти — вже були б тут. Не думаю, що вони не помітили цих, — Ярина кивнула на озброєних правоохоронців.

— Що відбувається у цьому клятому будинку? — відчайдушно заволав Андрій, чия безвихідь досягла апогею.

Стас не міг нічого предʼявити кримінальному авторитету, який мирно пив чай, тому відпустив оперативну групу.

— Сергію, ми можемо поговорити? — чоловік, що очолював операцію з порятунку друзів від небезпечного злочинця, прохолодно звернувся до молодшого з братів. Він хотів висловити все, що думає про товариську ворожнечу Сергія з кримінальним авторитетом, що вже не вперше ставала причиною безглуздих ситуацій.

— Не на часі, Стасе. У мене гості, — чоловік здогадувався, що можливий діалог буде неконструктивним, тому лише зневажливо скривився.

Петро продовжував стояти біля стіни й приголомшено спостерігати за гостями та подіями, що змінювалися щосекунди.

— Я поговорю, — Андрій зміряв брата довгим поглядом й провів Стаса до іншої кімнати, щоб обговорити те, що відбувається, та які необхідні заходи безпеки слід було б вжити, щоб захистити суспільство від Сергія та Костянтина.