Глава 34. Порятунок

— Я надіслав номер. Всю інформацію про власника, — Костянтин скинув виклик та торкнувся правої брови, що одразу відгукнулась болем. Він скривився, глянув у дзеркало заднього виду та дістав з бардачка серветку, якою витер цівку крові та промокнув чоло. 

Невдовзі Костянтин під’їхав до кам’яного паркану будинку, адресу якого йому повідомили телефоном. Він припаркував машину, підійшов до входу та натиснув на дзвінок.

Двері відчинила жінка спортивної статури із затягнутим у хвіст темним волоссям.

— Проходьте, — вона відійшла вбік, щоб пропустити його до двору. — Пані Катерина чекає на вас.

Жінка провела Костянтина до вітальні.

— Привіт, — Катерина широко посміхнулась, коли побачила його 

Він увійшов до кімнати та скептично роззирнувся. Вона встала з дивану та впевнено наблизилась до нього з наміром обійняти.

Костянтин непомітно поморщився й відсторонився від задушливої гостинності. Він виставив долоню, щоб спинити напад любові та приязні, й не дозволив доторкнутися до себе.

Костянтин жорстко попередив:

— Наступного разу телефонуй сама. Не терплю посередників.

Не вистачало, щоб кожний зустрічний вважав, що має право телефонувати йому у пізній час та відривати від справ. Ще й навіть не напряму, а через помічників.

Він відвернувся, щоб критично оглянути занадто яскравий інтерʼєр вітальні, від якого в очах рябіло.

— Добре, — Катерина удала, що не помітила зневаги, та смиренно опустилась на підлокітник крісла. — Як справи? Будеш чай чи каву?

— Той, хто дзвонив, казав, що ти маєш дещо цікаве для мене. Сподіваюся, це коштує мого часу, — Костянтин проігнорував гостинну пропозицію, поправив піджак й сів на світлий диван, який був наче пляма у строкатій кімнаті.

Вона кивнула та повернулась до жінки, що провела його до будинку:

— Наталю, приведи її, будь ласка.

За дві хвилини спілкування, яке викликало у Костянтина підозріле передчуття, до приміщення заштовхнули Ярину із закутими у кайдани за спиною руками. Вона миттєво перечепилась через край килима, не втримала рівновагу, впала та влетіла обличчям у товстий ворс.

— Підіймайся, — Наталя сховала пістолет у кобуру та потягла її вгору за плечі.

Костянтин випростався, насупився та недовірливо вдивився у завмерлу перед ним Ярину. Вона скривилась й тряхнула головою, щоб відкинути назад сплутане волосся, у якому вгадувались грудки землі. Коли ж її погляд наштовхнувся на Костянтина, що сидів перед нею, вона здивовано розкрила рот.

За останні кілька годин Ярина встигла попрощатися з життям та будь-якою надією на порятунок. Вона б не здивувалася, якби дізналась, що Сергій та Костянтин вирушили разом святкувати її містичне зникнення. Дійсно, чого б не порадіти — більше ж ні з ким ділити хату не треба.

— Це та, про кого я казала. Дівчина Сергія, — Катерина тріумфувала та не приховувала натхнення. — Уявляєш, який у нас козир?

Ярина скосила на неї важкий погляд. Вона не намагалась нічого спростовувати. Мабуть, навіть на її могильній плиті напишуть «Вона зустрічалася з Сергієм». Адже це єдиний факт її біографії, (хай і неправдивий), який всіх приваблював.

— Дівчина Сергія? — Костянтин підвівся на ноги, повільно наблизився до Ярини та обійшов її по колу. Він удав, що намагається оцінити цінність запропонованої переваги. — І де ж ви знайшли таке щастя?

— Моя людина стежила за будинком Сергія. Сьогодні він поїхав на чергове розслідування — було багато поліціянтів. Вдалося вловити момент, коли вона, — Катерина кивнула на Ярину, — лишилась сама.

— Ви не знаєте, біля чийого будинку вдалося впіймати настільки цінний експонат? — ненавʼязливо уточнив Костянтин та зупинився навпроти Ярини.

— Я такими подробицями не цікавилась, — Катерина здивовано знизала плечима, але покірно підвелась та попрямувала до столика з документами біля стіни. — Але якщо це важливо, можу подивитися у звіті.

— А можна я спробую вгадати? Будинок зареєстрований на Костянтина Сокола? — похмуро пробурчала Ярина, яку образило, що її назвали експонатом.

Катерина похолола та завмерла з документами в руках. Ці двоє знайомі?

— А я попереджав, що нас з тобою може звести тільки велике нещастя, — насмішкувато нагадав чоловік.

— Це не ти попереджав. Це цитата зі старого фільму. А ти казав, що ми зустрінемося тільки, якщо комусь з нас дуже не пощастить.

— Вчора ти не здавалася такою прискіпливою, — вуст Костянтина торкнулась усмішка. Здавалось, він отримував дивне задоволення від ситуації, що склалася.

— Вчора я й до батареї не була прикута, — невдоволено озвалась дівчина та спробувала почухати плечем вухо.

— Невже навіть потоп тут не влаштувала?

Ярина стиснула губи, схилила голову набік та підозріло примружилась:

— Не встигла, — вона категорично не могла зрозуміти, що саме тішить чоловіка, який під час останньої зустрічі виявив непідробне бажання більше ніколи не зустрічатися.

— Тоді я лишу тебе тут? Бо навіть якось неприємно, що тільки нас з Сергієм спіткало таке щастя, — Костянтин надав обличчю суворого вигляду.