Глава 26. Повернення

Сергій стояв посеред задушливої неприродним для готування ароматом кухні й вже хвилину прокручував у пам’яті всі відомі йому непристойні вислови. Його почали долати сумніви, чи недарма у минулому він допомагав слідству знаходити вбивць — можливо їхня провина полягала лише в тому, що певна подоба Ярини підштовхнула до відчайдушного кроку.

— Сергію! — зазвичай стримана Марія, яка тільки увійшла до квартири, вперше з моменту знайомства з братом коханого пропалювала його спину лютим поглядом. — Нас з Андрієм не було лишень чотири дні. Якого біса тут такий сморід, наче…

— Поки ні. Але хтось обовʼязково скоро помре, — глухо видихнув Сергій, чия рівновага в цю мить дратувала сильніше за звичні відмовки. — Я прийшов хвилиною раніше після такої ж чотириденної відсутності, — він скосив відчужений погляд на дівчину, яка марно закривала обличчя шовковою хусткою. — До нас вдерлися злочинці. На замку, — він долонею вказав на двері, — сліди злому.

— Вдерлися? — губи Марії побіліли, а рука з хусткою безсило опустилася.

— Як я можу зробити висновок, Ярина, коли відбивалась від злочинців, розбила банку, яка тепер розповсюджує по будинку сморід, що розвіюється разом із результатами багатьох тижнів моїх експериментів.

— Ярину викрали? — дівчина перелякано торкнулася губ подушечками пальців й відвела погляд убік. Вона подумки намагалась сформулювати план, куди їй варто зараз бігти та як рятувати нещасну сусідку.

— Для неї ж краще зараз залишатися в заручниках. Інакше, якщо я дістанусь до неї найближчою добою, можу і не стриматися, — Сергій скрипнув зубами й зробив глибокий вдих, після якого голосно закашлявся.

Цього ж дня люди, що вели спостереження за квартирою Сергія та Андрія, телефоном сповістили Костянтина, який сидів у своєму кабінеті, про повернення нестерпного чоловіка.

— У якому сенсі — сидить удома та грає на флейті? У нього дівчина зникла! — кримінальний авторитет підвівся з-за столу, замружився, потер пальцями перенісся та пройшовся уздовж стіни. — Значить, будемо діяти наступним чином, — варто було йому розплющити очі й скосити випадковий погляд на отвір дверей, як Ярина, що боязко заглядала вже пів хвилини до кабінету, ніяково посміхнулася і незграбно помахала рукою.

— Доброго раноч...

— Чекай-но, — коротко мовив Костянтин до телефонного співрозмовника, відвів убік руку зі смартфоном та кивком запросив дівчину увійти. — Ходи сюди. Стань на світло, — він долонею вказав на освітлене сонцем місце біля вікна поряд зі столом. Нерішучість Ярини, яка почала боязко озиратися після того, як наважилася увійти до його робочого кабінету, добряче насмішила Костянтина. Проте він не збирався зізнаватись у тому, що Ярина здатна викликати й інші емоції, окрім гніву, тому суворо додав: — Давай, заходь. Сама ж прийшла.

Вона невпевнено покосилась на коридор. Наполегливе підганяння лякало й напружувало. Ярина не могла прорахувати, на скільки хвилин продовжить її життя різкий ривок назад. Від початку вона лише хотіла дізнатися, чи планують їй хоч сьогодні виділити трохи їжі — через пожежу ця життєво необхідна дрібниця вислизнула від уваги Костянтина. Але, мабуть, бажання поїсти вкотре зіграло з нею злий жарт.

Ярина покірно зупинилась у вказаній точці та заплющила очі. Вона з острахом чекала на подальші вимоги. Зрештою, не міг же він підвести її до вікна, щоб снайперам легше було потрапити у голову? Його ж кабінет доведеться відмивати від крові. Втім, напевно, у нього є люди, які займаються прибиранням місць злочину, незалежно від їхньої тяжкості.

Клацання камери змусило її обережно розплющити очі й здивовано поглянути на руку, яка обережно тримала кілька локонів її волосся.

— Відправ цьому клоуну, — Костянтин підніс смартфон до вуха, але продовжував задумливо розглядати руді пасма. Він зробив глибокий вдих, аби не почати перераховувати всі негативні якості Сергія, але все ж таки назвав лише його прізвище. — Я скинув фотографію. Такого ж кольору. Так, напиши йому, що наступного разу будуть пальці. Ні, не потрібно. Пальці вже справжні відправимо, — він непомітно посміхнувся та скосив насмішливий погляд на сполохану Ярину.

Вона підтиснула губи, обережним рухом висмикнула своє волосся зі слабкої хватки, двома руками розгладила пасма, відступила убік й повільно рушила до виходу.

— Що ти хотіла? — Костянтин завершив дзвінок, повернувся за стіл та кинув телефон на стопку документів. Він підняв на неї втомлений погляд.

— Нічого, — Ярина, що завмерла на порозі, заїкнулась на півслові, але навмисно легковажно відмахнулася рукою, що тремтіла. Вона не помітила іронічної усмішки.

Ярина плекала щиру надію самостійно знайти мишоловку з сиром або пакет чогось простроченого, тому вирішила не турбувати інших мешканців будинку та обшукати кухню. Вона вже потяглася до дверної ручки, коли невдоволений незнайомий чоловічий голос, що донісся з-за дверей, змусив її насторожено завмерти на місці.

— Так, як домовлялися. Завтра о першій годині дня, — спохмурніла Ярина присунулася ближче до дверей. Вона намагалась розібрати приглушений хрипкий голос. — Зайдеш із заднього двору. Так, він зустріне тебе. Не метушися, це найкращий варіант. Дівчисько зіграло нам на руку — він зовсім втратив обережність. Та не встигне він нічого вдіяти, заспокойся.

Принаймні в одному Ярина в минулому не помилилася — Костянтин, ймовірно, і справді занадто довірливий, якщо підпускає до себе майже кожного, хто бажає йому смерті. Втім, можливо, у його сфері діяльності інакше й не буває?