Глава 24. Душ

Задоволений новинами Костянтин насмішкувато примружився:

— Щось не бачу радощів на твоєму обличчі, — він навіть не міг уявити, що думка про позбавлення від викраденої дівчини буде так надихати.

— На обличчі Сергія ми їх теж не побачимо… Не хочу тебе засмучувати чи бентежити, але, — Ярина задумливо почухала ніс долонею й трухнула волоссям, — чисто гіпотетично… Що ти будеш робити, якщо до міста Сергій повернеться, але мене так і не забере?

— А навіщо ти мені тоді? Вб’ю, звісно, — легковажно відмахнувся Костянтин й поправив рукава піджака. — Але ж твій коханий нас не підведе? — він здогадувався, що у стосунках Сергія та Ярини вирувало чимало питань, але не збирався відмовлятися від можливості хоч трохи познущатися з тієї, що спричинила своєю присутністю чималі збитки.

— Так, звісно, — збентежена Ярина натягнула на обличчя криву усмішку та швидко кивнула. — Слухай… Якщо мені лишився лише один день, — вона зробила паузу, але поспішила виправити думку до того, як її озвучити, — тут, то може позичиш телефон? Мені треба подзвонити.

Костянтин секунд десять зважував питання та намагався уявити можливі наслідки згоди.

— Гаразд, — він легко погодився на прохання, розблокував екран й простягнув смартфон. — Можеш поквапити свого коханого вмовляннями.

— Якщо не будеш заперечувати, я подзвоню не йому, — похмуро відказала дівчина, обережно прийняла мобільний телефон й кивком подякувала за неймовірну прихильність до її бажань і долі. Ярина набрала номер та приклала слухавку до вуха: — Тато? Привіт, це Ярина. У мене зараз мобільний телефон трохи зламався, дзвоню з телефону друга, — вона вислухала двозначне питання батька, скосила на свого викрадача багатозначний погляд й похитала головою. — Ні, просто друг. У мене все добре. Тільки друг вже йде, не знаю, коли ще зможу подзвонити. І мамі можеш сказати, що у мене з телефоном негаразди, добре? Дякую. Бувай. На добраніч.

— Дзвінок таткові? Дивний вибір, — розчаровано хмикнув Костянтин й заховав до кишені мобільний телефон.

— А ти не думаєш, що я дзвонила до поліції? — беземоційно видихнула Ярина й знову позіхнула.  

— Що? — він продовжував посміхатись, оскільки її слова видавались божевіллям на фоні того, що вона наговорила співрозмовнику у слухавку. Але питання таки змусило його напружитись та стиснути телефон у долоні, аби перевірити останній набраний номер.

— Думаєш, після вибуху Сергій не звертався до поліції? Він давно там має друзів. Андрій мені залишив усі необхідні номери на будь-який надзвичайний випадок. «Тато», «телефон друга», «все добре» — звичайні кодові слова, які означають «відстежте адресу», «викрадач поруч», «рятуйте».

— Ти при здоровому глузді? Ти тільки-но зізналась викрадачу в тому, що здала його поліції, — настрій стрімко зі швидкістю світла падав до безодні. Ярина буквально за хвилину нагадала, чому він так пристрасно бажав позбутись її якнайшвидше. Коли йому на коротку мить здалося, що він звик до її чудернацькості. — Через скільки вони будуть?

— Хто? — Ярина вже збиралась оминути чоловіка й попрямувати до туалету, коли її вивело з роздумів дивне питання.

— Поліціянти, — стримано пояснив кримінальний авторитет, який вже не вперше почував себе безглуздо поруч з Яриною. Треба було її на другий день прив’язати до батареї та скинути з мосту у Дніпро.

Брови дівчини здивовано поповзли вгору, а сама вона кілька разів кліпнула очима. За пів хвилини вона зрозуміла, що Костянтин не жартує та дійсно чекає від неї відповіді. Ярина вирішила двічі підряд не кепкувати з кримінального авторитета та не озвучувати сумніви, стосовно його лідерських якостей та спритності.

— Я пожартувала, — глухо відізвалась вона й налякано стиснула зуби. Ярина не думала, що її слова сприймуть буквально, тому не продумувала всі можливі наслідки свого жарту. — Ти іноді довірливий, прямо як я, — вона ніяково посміхнулась у спробі згладити гострі кути.

Чоловік гучно втягнув повітря у легені. Дівчина почала здогадуватися, що випадково спровокувала людину на ймовірно протиправні та небезпечні для її життя дії, тому поквапилась у своїх справах:

— Якщо не заперечуєш, я відвідаю туалет. Я саме туди й збиралась від початку, — з кожним словом її голос ставав тихішим, а голова втискалась у плечі.

Ярина опустила очі, аби не перетинатись із поглядом, що палав люттю. Вона зіщулилась і повільними маленькими кроками попрямувала до ванної кімнати. Там Ярина увімкнула світло, поглянула на своє зображення у дзеркалі та відсахнулась. На голові замість зачіски звилось брудне ненадійне гніздо, на обличчі, руках та інших частинах тіла — гар від пожежі та раніше непомічені залишки томатної пасти. Брудний халат змушував забути про його початковий колір.

Вона тяжко зітхнула й безнадійно смикнула кран. Сталося неймовірне — з нього полилася вода! Тільки у цю мить Ярина згадала, що у будинку є не тільки вода, а й світло. Вона поспішила поділитись радісними новинами з викрадачем, який продовжував опановувати власний гнів у коридорі.

— Кост…янтине! — Ярина вискочила до коридору. Як тільки раніше не зрозуміла, що увесь цей час приміщення було освітлене? Варто було йому повільно обернутися та зібратися з духом, аби запитати, чого ще цій нестерпній дівчині від нього треба, коли вона сама продовжила: — Там вода!

— У ванній кімнаті? Яка несподіванка, — похмуро хмикнув чоловік, якому після минулих хвилин важко було миттєво відчути радість, що переповнювала Ярину.