Глава 23. Комора

За останні кілька годин, проведених у коморі, Ярина встигла попрощатися із життям, поплакати через власну недолугість, залити сльозами запилений килимок та заспокоїтись. Вона ображалась на кримінального авторитета, який від початку знайомства ставився до неї, як до нижчої форми життя. Вона сердилась на Сергія, через якого потрапила сюди. Вона згадувала незлим тихим словом Андрія, який запросив її пожити у них, чим й розпочав довгий ланцюг неприємних подій.

Дівчина відчувала забагато негативних емоцій, які подумки намагалась спрямувати на оточення. Але як би вона не намагалась вимістити свій страх, трансформований у гнів, на інших людей, їй довелось все ж визнати, що насправді у всьому винна її власна необережність і брак сірої речовини у черепній коробці, який змусив її вирішити вигородити непутящого Сашка.

Як Ярина не намагалась зрозуміти, навіщо вона взяла провину на себе, їй так і не вдалося цього осягнути. От чому іноді вона через нерви могла заклякнути на місці, а іноді — почати говорити забагато занадто швидко осмислених речей? І чому саме сьогодні свідомість обрала другий варіант? Жила б собі та сумувала зрідка за недолугим хлопцем, але хоча б лишилася живою. Проте сенсу про це думати вже було замало.

Ярина смиренно звиклась із думкою, що дуже скоро її виведуть з комори й або втоплять у ванній кімнаті, якщо з’явиться вода, або згодують вуличним собакам. У якийсь момент жага до життя взяла гору над апатією та змусила дівчину підхопитися на ноги й почати істерично шукати вимикач світла. Ярина кілька разів ледве не вбилася, коли перечепилась через якийсь мотлох й випадково перевернула з полички відкритої шафи якусь банку. Зрештою, їй вдалося намацати вимикач й натиснути його, але нічого не відбулося. Вона запізніло згадала, що саме через неї в будинку світла все ще немає. Здавалося б, у її безвихідній ситуації нічого не змінилося, але відсутність світла, коли вона почала на нього сподіватися, накрило Ярину хвилею усвідомлення власної безпорадності та нікчемності з новою силою.

Дівчина почала тяжко дихати й витирати нові сльози, коли кроки у коридорі привернули її увагу й змусили притихнути та затамувати подих. Ярина хотіла вірити, що тиша у коморі змусить забути викрадачів про її існування та продовжить її жалюгідне життя ще хоч на кілька годин.

Серце Ярини пропустило удар, коли ключ повільно провернувся у замку й двері прочинилися. Дівчина примружила заплакані очі, які одразу почало засліплювати слабке світло з коридору. Ярина швидко утерла рукавом халата мокре обличчя й розгледіла на порозі знайому фігуру.

Костянтин задумливо оглядав пошарпану дівчину, яка зіщулилась у кутку й обережно косилась на нього червоними очима, під якими на шкірі вже проступили червоні плями через часте потирання грубою тканиною халата. Обличчя чоловіка на мить сіпнулося через усвідомлення, що Ярину до такого стану довів саме його вплив. Він відігнав безглузді думки й короткочасні жалощі до дівчини та сконцентрувався на початковій меті.

— Навіщо ти сказала, що спалила кухню? — голос Костянтина прозвучав занадто голосно й змусив Ярину здригнутися.

— Що? — зациклена на своїх думках дівчина не почула питання.

— Навіщо ти сказала, що спалила кухню? — спокійно без тіні роздратування повторив чоловік.

— А хто ще міг таке зробити? — Ярина тихо прокляла свій язик, який тільки-но міг використати подарований Костянтином шанс на виправдання, але бездарно його проігнорував.

— Це було нерозумно з твого боку, — стримано відмітив чоловік та жодним чином не видав емоцій. — Твій спектакль міг коштувати тобі життя. Я дійсно був готовий тебе вбити.

Дівчина лише шмигнула носом — вона не наважилась уголос відмітити, що сумнівається у відсутності готовності до її вбивства у будь-який інший проведений у будинку час.

— Свого підлеглого я просто звільнив би. Можливо, трохи покалічив, підправив його анатомію, але не вбив би. Принаймні, лише за це. А ти ходила по лезу. Задля чого?

— Я просто не дуже розумна, — втомлено видихнула Ярина й притиснула до тулуба коліна. Вона не була впевнена на сто відсотків, але підсвідомість почала підказувати, що її страта відкладається. — Ти постійно мені погрожуєш, я й так у кроці від смерті. Навіщо двом страждати?

Кримінальний авторитет кілька секунд вдивлявся в обличчя дівчини, але, здається, так і не отримав бажаного. Він задумливо хитнув головою та мовчки пішов коридором геть. Двері лишились відчиненими.

Ярина дочекалась, поки затихнуть кроки й обережно визирнула за межі комори. Охоронців на поверсі не було, тому дівчина вирішила не чекати, поки кримінальний авторитет передумає й зачинить її знову, та швиденько повернулась до своєї кімнати. Сил розв’язувати саморобний канат не було, тому вона просто затягнула простирадла назад до кімнати, забралась у ліжко та й втомлена заснула. День був занадто довгим та насиченим, через що сон зморив Ярину одразу ж варто їй було торкнутись головою подушки.

Вечір тільки починався, а Костянтин домігся того, аби будинок повернув собі блага цивілізації. З моменту розмови з Яриною минуло кілька годин, за які він встиг владнати кілька дрібних справ. Проте його почала турбувати неприродна для присутності Ярини в будинку тиша. Він чув раніше від людей з дітьми, що тиша у кімнаті з дитиною може лякати, (і мова не про те, що з дитиною могло щось статися, ймовірніше, навіть навпаки), але ніколи не надавав цьому значення. Тепер же занепокоєний Костянтин поставив на журнальний столик ноутбук й піднявся з дивану, аби перевірити цілісність будинку. На мить чоловік спинився перед дверима. В уяві промайнула картинка, в якій він відчиняє двері, а за ними замість коридору та стін вже лише руїни та вулиця. Кримінальний авторитет трухнув головою й впевнено смикнув двері за ручку й вийшов до коридору.