Глава 19. Кухня

— Як ти вибралась? — Костянтин злісно дивився на Ярину й чітко виділяв кожне слово — він ледь стримувався, аби не вилаятись при Олесі, з якою планував зустрітися ще не один раз. — Я пів години тому перевіряв двері — вони були зачинені.

— Можеш ще раз перевірити. Вони досі зачинені, — Ярина знизала плечима, але переляканих очей так і не підняла. Звісно, двері закриті — вона не через них залишила кімнату.

— Ти мене вже довела. Жоден Сергій не вартує того, аби я тебе терпів, — спокійно повідомив Костянтин, наче розповів про погоду за вікном. Він повільно підійшов до тумбочки у кутку, дістав з верхнього ящика пістолет, спрямував дуло на Ярину й без жодної емоції на обличчі вистрілив. Жінка розпачливо скрикнула й закрила обличчя руками.

Заніміла від страху Ярина так і лишилась сидіти на місці.

— Та що ж ти за людина така, Костю?! Як ти можеш так вчиняти із власною донькою?!

— З донькою? — Костянтин з нерозумінням та відразою глянув на Ярину. Здавалося, він на мить і справді припустив, що оця помилка природи могла виявитись його родичкою.

— Я все знаю про ваш план! Я, звісно, припускала, що таке вигадати може тільки божевільний… Але ще й втягувати у подібне свою дитину! Стріляти у неї! Ти останній, — далі прозвучали слова, які змусили навіть обличчя Костянтина здивовано витягнутися. Олеся висловила все, що в неї накипіло за час недовгих стосунків, підскочила до нього та вліпила ляпаса. Вона продовжувала плакати навіть коли тікала через відчинені двері до кімнати, де ймовірно лишились її речі та одяг.

Костянтин, чиї щоки не менше палали від внутрішнього гніву, хвилину непохитно стояв посеред кухні. Він був достатньо розумним, аби здогадатись, хто і що саме встигнув наговорити коханці за його відсутності.

— Значить так, донечко, — стримано прохрипів чоловік і скосив на зблідлу Ярину, яка не очікувала зовсім нічого хорошого, суворий погляд, — я зараз надягну штани та повернусь. Молися, аби до того, як я знову увійду в ці двері, я опанував  себе, — він закинув пістолет назад до ящичка і пішов геть з кухні. Дівчина вирішила трохи порадіти останнім секундам життя, помолитися і все ж доїсти морозиво, яке із собою до іншого світу забрати не вдасться. Також вона припустила, що зовсім не зайвим буде вийняти патрони з пістолета, але так і не зрозуміла, як саме це зробити, тому просто переклала зброю до іншого ящичку, аби була хоч одна зайва хвилина вистрибнути через зламане вікно.

Поки  Костянтин не повернувся, Ярина доїла морозиво і викинула порожнє відерце у смітник, в якому вже лежав пакет з-під соку. До умивальника їй було лінь робити кілька кроків, тому вона замахнулась і кинула ложку з насидженого за столом місця. Не встигла вона порадіти власній влучності, як почувся звук розбитого посуду. 

Ярина підвелась і зазирнула до раковини — там були дві брудні фарфорові чашки, одна з яких перетворилась на уламки. Ймовірніше за все, Костянтин з Олесею перед вином випили трохи кави. Ярина чітко пам’ятала, що в раковині нічого не було, коли влазила у вікно, а значить, тільки Олеся могла принести чашки за її відсутності. 

Ярина завмерла й серйозно задумалась, чи може Костянтин змусити її виплачувати компенсацію за всі нанесені нею збитки? 

Вона сіла на край стільця саме в ту мить, коли Костянтин повернувся до кухні. Він кілька секунд похмуро оглядав приміщення, у якому тільки зараз почав помічати дивні та неприємні зміни: виламане вікно, розбиті чашки, порожнє відерце морозива.

— Не припускала, що морозиво може бути отруєним? — Костянтин опустився на стілець навпроти Ярини й тяжко зітхнув. Тільки його провина в тому, що він притягнув це миле чудовисько до будинку.

На мить вона забула як дихати. Та ні, такого не могло бути. Морозиво вже хтось їв до неї! Проте хтозна, де зараз той, хто його куштував…

— Я не планувала жити вічно, — Ярина задумливо розвела руками, не бажаючи демонструвати страх.

— Чого не злякалась пострілу? Інстинкт самозбереження відсутній? — інакше як останнім питанням Костянтин не міг пояснити дивну поведінку. Він вже подумував, чи не увірватись під покровом ночі у музей катувань у Київській фортеці. Можна було б її навчити боятись необхідних людей.

— Ти колись працював у кол-центрі? Я не боюся смерті, — вона намагалась звучати переконливо й зверхньо. Їй вже набридла його зневага.

— Що ти верзеш? Ти ніколи не працювала у кол-центрі, — йому була відома будь-яка фактична інформація про заручницю обставин. Він знав навіть про два дні її роботи помічником кухаря у сумнівному кафетерії. Але тільки зараз почали закрадатись сумніви, чи не дарма в особистій справі Ярини не було довідки від психіатра про її нормальність…

— Можливо, — загадково відгукнулась Ярина й підозріло примружила очі. Вона не збиралась визнавати, що її співрозмовник має рацію, а вона й гадки не має, наскільки жахливою може бути буденність операторів. Про їхню працю їй було відомо винятково зі слів подруги, яка подарувала кол-центру кілька місяців часу, здоров’я та життя.

— Забагато збитків за такий короткий час. Через одну тебе, — сухо підкреслив Костянтин й склав руки перед собою. — Затоплений підвал, згоріла проводка, зламане вікно, розбиті фарфорові чашки, морозиво, — він спокійно перераховував й продовжував спостерігати за Яриною, яка нарешті нервово закусила губу й відвела погляд убік. Ось і почалась розмова, якої вона боялась. — А ти, можливо, навіть не дівчина Сергія. Ти розумієш, наскільки сумно виглядають твої справи?