Глава 17. Кімната

— А в електронному вигляді є? — Ярина насилу приховала посмішку, яку викликав перегляд фотографій.

— Звісно, — Костянтина здивувала така поведінка, але він вміло приховав емоції й продовжив зосереджено спостерігати за дівчиною, яку не міг зрозуміти, як не намагався.

— А можеш… Ми ж вже на «ти»? Можеш, будь ласка, скинути мені ці фотографії? А краще одразу Сергію. І його мамі. Уявляю, як йому це все сподобається, — Ярина весело похитала головою. Вона знову і знову передивлялась фотографії тепер вже з розумінням, чому їх із Сергієм прийняли за пару. Якою б грубою їй не здавалась його поведінка, з боку він наче не так зле на неї дивився.

— А тебе не обурює втручання у приватне життя? — Костянтин насупив брови й склав руки будиночком перед собою.

— Ти про що? — Ярина ласкаво посміхнулась, поклала фотографії перед ним та сіла на край столу. — У мене й особистого життя немає.

Він давно запідозрив, що щось пішло не так від самого початку викрадення, а зараз вона майже напряму це підтверджувала. Поки що найлогічнішими видавалися два варіанти: або Ярина за час перебування у підвалі з’їхала з глузду і від страху несла якусь маячну, або що гірше — казала правду.

— Ви із Сергієм зустрічаєтесь? — Костянтин підняв на неї похмурий погляд.

— Частіше, ніж мені хотілося б, — щиро зізналась Ярина, якій одразу згадалося перебування у морзі. — Особливо впродовж минулого тижня.

— Не в тому сенсі! — його виводила її ірраціональна та нестабільна манера вести розмову. — Ти мене зрозуміла.

— Якщо відверто, то після перегляду фотографій я вже і не впевнена, — вона взяла до рук верхню фотокартку і скептично оглянула її. — Мені здається він якось недобре на мене дивиться, не помічаєш? Здається, він мене не кохає, — Ярина ображено розвела долонями та повернула знімок у загальну стопку.

— Ти знущаєшся з мене? — Костянтин підхопився на ноги та уперся долонями у поверхню столу. Він наблизився до обличчя Ярини, яка вмить знітилась, і із загрозливою ласкавістю прошепотів: — Кажи мені правду або пристрелю тебе до біса.

Вона настільки перелякалась, що, здавалося, забула як дихати. Костянтин здогадався, що перестарався з погрозами, тому вирішив додати запитань, аби Ярині було легше дати йому бажану відповідь.

— На цій фотографії ви прокидаєтесь в одному ліжку, — він дістав улюблену фотографію, на якій цікавішими за солодку парочку були яскраві емоції Андрія, матері та Марії, коли вони виявили Сергія і Ярину на одному ложі. — У такій композиції ж не може бути іншого підтексту? Тут, — Костянтин взяв знімок із подіями біля моргу, — Сергій несе тебе на руках. Сергій. На руках, — Ярина уважно спостерігала з якою завзятістю він показував фотокартки.

Вона вже майже сама почала вірити, що зустрічається з Сергієм, але в останню мить все ж трухнула сплутаним волоссям і похитала головою:

— Це все випадковий збіг обставин, — засмучено видихнула Ярина, яка все ж мріяла про захопливу історію кохання. Натомість вона мала романтичні фотографії з сусідом, який її недолюблював. Її навіть викрав чоловік, який вже мав кохану дівчину, і стверджував, що вона може навіть не намагатись його спокусити. Чи не образливо?

— Стільки разів? — Костянтину важко було і повірити, і не вірити. Все видавалось якимсь нелогічним і неправильним. — У це важко повірити, — він щиро висловив думку і недовірливо примружив очі.

— Твоє право не вірити, — Ярина сумно дивилась в його очі і з сумом розуміла, що цей надзвичайний чоловік ніколи не належатиме їй. — Але, на жаль, я не маю доказів на користь будь-якої з версій.

Поки Костянтин стояв біля стола й намагався обдумати нову інформацію, вона обережно обійшла стіл і опустилась у шкіряне крісло.

— Слухай, тут дуже круто, — Ярина розслаблено відкинулась на спинку крісла, прикрила очі та закинула ноги на стіл. Костянтин вже виявив, що вона не коханка Сергія, тому жити їй лишилось й так недовго.

— Припустімо, що ти не зустрічаєшся із Сергієм, — він звернув до неї відчужений погляд.

— Припустімо? Чому ти не можеш просто повірити мені на слово? — втомлено відгукнулась Ярина, але очі не розплющила.

— Ноги прибери, — невдоволено наказав Костянтин, але одразу різким рухом сам скинув її ноги. Вона тільки й зойкнула. Він сховав фотографії назад до ящика і набрав мобільний номер підлеглого: — Антон, хутко до мого кабінету.

Менш як за хвилину у двері постукали.

— Заходь!

Увійшов молодий хлопець, який одразу причинив за собою двері. Він здивовано втупився у Ярину, що продовжувала займати шкіряне крісло. Костянтин наче тільки зараз згадав про це й повільно повернувся до неї. Вона удала, ніби не зрозуміла натяку, і залишилась на місці. Він смиренно кивнув — як не хоче бути слухняною, доведеться застосувати примус.

— Що там з водою? — Костянтин втомлено звернувся до Антона.

— Виявилось, чоловік з сусіднього дому в минулому був сантехніком. Коли він побачив підвал, то дуже лаявся і ми…

— Коротше. Ближче до справи, — холодно наказав чоловік і вперся долонями в край стола.

— Ну… Вода більше не тече. Її перекрили у всьому будинку. Але така справа… Там ще були якісь дроти…