Глава 13. Викрадення

Сергій і Ярина не бачились до наступного ранку. Допоки вона знову не застала його на кухні захопленого експериментами.

— Що ти хоч досліджуєш? Створюєш якісь нові ліки? — Ярина взяла чайник і засмучено зітхнула, коли не побачила у ньому води.

— Я все ж юрист, — задумливо відгукнувся Сергій і щось зазначив олівцем на найближчому клаптику паперу. — Мене у першу чергу цікавить патанатомія, а не фармацевтика. Та і я дослідник, а не винахідник.

— А у тебе є якась біологічна чи хімічна освіта? — вона набрала повний чайник води та поставила його кип’ятитися.

— Так. Я взагалі хотів від початку йти до медичного, але, — він на мить замовкнув та скосив на неї підозрілий погляд. — А чого це ти мене розпитуєш про моє життя?

— Я, звісно, занадто романтична, але мені видається логічним цікавитись людиною, яку бачиш кожного ранку.  Особливо на сусідній половині ліжка, — Ярина наморщила ніс.

— Такий ранок був лише один раз. Та й між нами нічого не було, — Сергій скривився і потягнувся за паперами, що лежали на протилежному краю стола. — Нема потреби дізнаватись одне одного ближче.

— А я думала, що одногрупник, який постійно від мене відсідає, неввічливий, — вона сонно позіхнула, потерла очі й наблизилась до чайника, що мить тому закипів.

— І мені кави зроби, — Сергій зосереджено перекреслював якісь абзаци тексту і надписував над ними нові дані та висновки.

Ярина заварила собі чаю та кілька хвилин крутила ручки та натискала різні кнопки на кавоварці. Сергій не витримав такого знущання з власного апарату, відсунув її вбік і сам зробив собі каву.

— Іноді дивишся на деяких людей і не розумієш, як вони дожили до свого віку, — грубувато відгукнувся він, коли повернувся обличчям до Ярини, яка одразу ж не по-доброму примружила очі.

— Не повіриш, але я думаю те саме, коли дивлюсь на деяких людей, — вона ображено насупилась і вперлась правою долонею у поверхню столу, аби відчувати хоч якусь підтримку від всесвіту.

— Тобі не варто так часто дивитись у дзеркало, — зверхньо фиркнув Сергій, вимкнув апарат і взяв чашку зі свіжою кавою.

— Ні, ну ти вже, — Ярина збиралась висловити все, що думала про нього, про досліди, про бажання приймати ванну та про похід до моргу, але телефонний дзвінок збив її з думки.

Сергій підхопився, виставив перед собою долоню, жестом благаючи про тишу, і прийняв виклик. Він настільки серйозно і стривожено відповідав на питання невидимого абонента, що Ярина навіть перейняла його схвилювання.

— Так, — Сергій скинув виклик і задумливо приклав до підборіддя край мобільного телефону. Ярина помітила, що обидва брати так роблять, коли чимось стурбовані. — Мені треба йти. Нічого тут не чіпай, — він задумливим і якимсь трохи розгубленим поглядом оглянув кухню. Варто йому було помітити чашку в руках дівчини, як він спохмурнів. — Свій чай, благаю, пий у кімнаті. Якщо так сильно хочеться, можеш навіть у моїй. — Вже на порозі він спинився і махнув рукою вбік столу: — Якщо не повернусь до обіду, заховай банку у холодильник.

Ярина знизала плечима і перейшла з чаєм до кімнати. Пізніше вона прийняла душ, перевдягнулась й вирішила піти кудись поїсти щось суттєвіше. Після обіду можна було й до екзамену, який мав відбутися за два дні, підготуватися. 

Одягнена у джинси, кросівки й білу кофтинку Ярина вийшла до коридору, але за мить почула дивний звук з кімнати Сергія. Спочатку вона хотіла зазирнути та дізнатись чи все у нього там добре. Але коли у кімнаті щось гупнуло, її охопив дивний страх і підозра, що там знаходиться хтось сторонній. Сергій звісно до біса неохайний, але він у своєму хаосі плавав, як риба у воді. Звісно у квартирі могли на цілком законних засадах опинитись Андрій або Марія, але схвильована Ярина прийняла рішення перебратись до кухні, де вона лишила смартфон і або зателефонувати комусь, або просто разом з ним втекти з квартири. Проте варто їй було взяти телефон, як екран спалахнув, сповістив про низький заряд і вимкнувся.

Ярина подумки проклинала усе на світі та навшпиньки просувалась до дверей. Коли вона визирнула з-за кутка то зіткнулася з поглядом вузьких сірих очей, що знаходились на відстані одного метру. Крім очей вона нічого не розгледіла через маску на обличчі. Ключі були далеко, тому Ярина вирішила тікати назад до кухні, аби хоча б якось спробувати врятуватись. Біля холодильника вона зрозуміла, наскільки повільно її мозок функціонував у стресових ситуаціях — якщо у квартирі стороння людина, то навряд чи вона після проникнення до чужої приватної власності зачиняла двері на замок! 

Ярина забігла за стіл в надії, що грабіжник не поженеться за нею, а вирішить покинути квартиру. Вона навіть звільнила йому шлях до виходу! Але, здавалося, грабіжника не цікавило, що Ярина може зчинити галас, бо він також завернув до кухні. Незнайомець в масці впевнено наступав на дівчину, яка адекватно сприймала власні фізичні сили й розуміла, що у сутичці її шанси на перемогу дорівнюють нулю. Тому єдиний варіант, який видавався їй можливим — якось збити чоловіка з ніг і бігти світ за очі! Але краще, звісно, до людей. І важливо не забувати при цьому щосили кричати.

Ярина помітила у чоловіка (пізніше до голови прийшла думка, що напасти могла й жінка — обличчя ж не видно, а статуру люди можуть мати будь-яку) в руках була якась ганчірка. Незнайомець ривком рушив на дівчину, яка від страху схопила банку, яка стояла до неї найближче, і кинула нею в чоловіка. Грабіжник навіть на мить розгубився, коли банка пролетіла у метрі від нього — настільки криворуких жертв він ще не бачив. Проте Ярині вистачило цих секунд здивування і вона побігла по м’якому кутку до дверей, але в коридорі її наздогнали та повалили на підлогу. Вона пручалась і безладно рухала кінцівками у спробі врятуватися.