Глава 8. Піца

Не встигла Ярина випити й чашки чаю на самоті на кухні, як Андрію почав надзвонювати кур’єр, який привіз піцу. Молодий хлопець нервував та не міг зрозуміти, чому ніхто не відчиняв двері. 

Андрій стримано перепросив та спробував пояснити ситуацію, коли до нього з-за спини підійшла Ярина. Вона обережно торкнулась його плеча і жестами попрохала послухати її.

— А він може передати піцу сусідам, чий балкон дотикається вашого?

— Зачекайте хвилинку, — Андрій прикрив слухавку долонею й тихо пояснив: — Ні. То теж наша квартира. Я планую переїхати восени.

— А сусідам згори? — вона розпачливо видихнула й почухала потилицю.

— Настільки хочеш їсти? — Ярина швидко кивнула. — Гаразд, — Андрій повернувся до розмови мобільним телефоном. — Зробимо наступним чином.

За кілька хвилин Ярина невпевнено трималась за драбину, яку на балконі підтримував Сергій. Андрій перехилився через поручні й керував процесом передачі товару.

— Якщо я помру, сподіваюсь, добрі люди підтвердять, що драбина не випадково висковзнула з твоїх рук, — пробурчала вона й почала підійматися на найвищу щабель.

— Якби тебе так не трусило від страху, то тримала б драбину, а я ліз за їжею, — Сергій міцно стискав залізні жердини з двох боків й намагався ухилятись від безладних рухів Ярини. — Ти можеш не ворушитись? — роздратоване прохання, яке ледве не змусило її оступитися і впасти.  

— Не ворушитись я буду вже там, де ти мене сьогодні залишив, — огризнулася Ярина, але все ж змусила тіло не рухатись зайвий раз. — Проте такими темпами, дуже скоро мене туди повернуть на законних підставах.

— Тихше, — невдоволено зашипів на них Андрій. — Вже спускають.

Хоч сусіди згори й стверджували, що в них закоротка мотузка, Ярині навіть не довелось занадто сильно витягуватися, щоб дістати омріяну їжу. Вона щасливо посміхнулась, передала три коробки піци Андрію й почала спускатись.

— Куди? Зараз будеш підійматись, щоб віддати гроші кур’єру, — Сергій зупинив її занадто серйозним тоном спинив. Ярина не очікувала, що в таку мить до неї хтось звернеться, тим паче з проханням повернутись на небезпечну для життя висоту. Вона здригнулась, її долоні зіслизнули із залізної поверхні, і вона почала стрімко падати вниз.

— Твою ж, — зашипів від болю Сергій, на якого зі скриком приземлилась налякана Ярина. Драбина теж не втрималась у стійкому положенні й сильно вдарила чоловіка по нозі.

— Можливо, хоч подібне колись навчить тебе підбирати час для жартів, — беземоційно відмітив Андрій, який спостерігав за падінням вже з кімнати. — Я сплатив карткою, — уточнення адресувалось Ярині, яка почала обережно поглядати на стелю, де на неї з грошима могли чекати сусіди.

— Вибач, — тихо попрохала вона і співчутливо вдивилась у скривлене від болю обличчя.

— Злізь, будь ласка, — Сергію вартувало чималих сил та витримки не зірватись на нецензурні вислови.

Трійця перемістилась до кімнати, що належала Андрію. Ярина почала сумніватись, чи рідними братами були чоловіки — охайна і красива кімната не мала нічого спільного із запаморочливим хаосом Сергія.

Андрій запросив усіх на широкий диван і присунув до нього невисокий журнальний столик, на якому залишив всі коробки з піцою.

— І треба було ризикувати життям заради двох шматків? — Сергій доїв половину піци, коли помітив, що Ярина відкинулась на м’які подушки у кутку дивана й більше не реагувала на їжу.

— А ти не рахуй чужі шматки. Я пізніше ще візьму, — Ярина обійняла одну з подушок та вклала на неї голову.

— Він не дарма питає. Пізніше може вже нічого не бути, — легко пояснив Андрій, який добре знав апетити Сергія.

— Тоді така моя доля, — вона апатично знизала плечима й позіхнула в подушку. — Може щось подивимось чи у щось зіграємо?

— Ти ледве тримаєш тіло у вертикальному положенні — які ігри? — скептично фиркнув Сергій і серветкою витер долоні.

— Після їжі ще години три не можна спати, — Ярина сонно труснула волоссям.

— Я на кухню. Комусь чаю чи ще чогось принести? — Андрій переклав шматки до однієї коробки, а порожні взяв, щоб віднести до відра для сміття.

— Там крім чаю та кави зараз нічого нема, — розчаровано розвів руками Сергій і також відкинувся на м’які подушки. — А у тебе тут затишно. Може, Ярина залишиться у твоїй кімнаті? — він звернув до того невинний погляд.

Сну наче й не було в жодному оці — настільки сказане зачепило її свідомість.

— Я буду чай, — ображена тим, що від неї весь час намагалися позбутися, невдоволено буркнула Ярина. Ніби шкільні роки й викладачі в університеті недостатньо зрубали самооцінку і залишки самоповаги.

— Я теж, — доброзичливо погодився Сергій, чий настрій після пізньої вечері значно покращився.

Варто було Андрію зникнути за дверима та увімкнути електричний чайник, як Сергій повернувся до Ярини:

— Сердишся?

— Та ні, — вона якось різко знітилась, хоча й розуміла, що дійсно мала на що ображатися. Якщо не було потреби захищатися, вона соромилась казати людині в обличчя, що та її вже довела. Можливо, навіть до думок про самогубство. — За що? — Ярина непевно посміхнулась, знизала плечима і закусила губу.