Глава 7. Двері

— Добрий вечір.

Втомлена та млява Ярина зупинилась на порозі кухні, де Сергій та Андрій засіли після повернення, й сонно позіхнула. Вона спробувала пригладити розпатлане волосся, але за кілька секунд облишила цю марну справу й роззирнулась.

— Для когось він може й добрий, — невдоволено пробурмотів Сергій, але таки посунувся до вікна, щоб звільнити місце на м’якому куточку. Та не встигла Ярина зручно розміститися й подякувати за доброзичливість, коли він продовжив: — Ми майже дві години витратили на твоє визволення з моргу.

Достатньо змучений його витівками Андрій процідив крізь зуби: 

— Не чіпай її, — він повернувся обличчям до розгубленої Ярини й співчутливо поцікавився: — Як ти себе почуваєш? Голова не паморочиться? — вона мовчки похитала головою. — Ми дуже хвилювалися через те, що Сергій, — Андрій запнувся, оскільки ледь не сказав правду, яка прозвучала б неприємно, — забув тебе у морзі.

— Ми хвилювалися? — Сергій фиркнув та відвернувся до вікна.

— То він дійсно забув? — Ярина скосила на нього підозрілий погляд й підперла голову рукою: — А я все не могла зрозуміти — навмисне лишив чи забув? З одного боку, наші стосунки складаються не найкращим чином, що цілком пояснило б навмисність дії. Але з іншого — Сергій настільки неуважний, що я б не здивувалася, якби дізналась, що все сталося абсолютно випадково.

Під кінець її роздумів вголос Сергій похлинувся ковтком чаю й гучно закашлявся.

— Я неуважний? — він витер обличчя серветкою й зиркнув на неї злісним поглядом.

— Так, дуже, — вона легко погодилась із власним твердженням. — До речі, я прийшла до тями, ще коли на вас почала кричати та мила пані.

— Тобто, я тебе ніс на руках, а пані, що горлала на мене, мила, — Сергій відсунув до краю столу порожню чашку. — Казково.

— Для мене нині будь-хто милий, хто не залишив мене одну без зв’язку, їжі й доступу до туалету у морзі, — її льодяний тон змусив знітитися навіть Андрія, який не мав до цього стосунку. Але тільки не Сергія, якому адресувався докір.

— У лабораторії, — він віддзеркалив її уточнення як тоді, коли вони сиділи за столом з документами.

— Ми, до речі, замовили піцу, — Андрій вирішив, що якраз вдалий час збавити напругу. — Налити чаю?

— З отрутою? — Ярина скосила прискіпливий погляд на Сергія, від якого можна було чекати на будь-що.

— Не розумію твого невдоволення. Як щось не до вподоби — де двері, ти знаєш, — він підтиснув вуста. Така невиправдана недовіра ображала. Його дії були логічними й правильними. І не означали, що про нього можна припускати такі жахливі речі, як отруєння. Сергій мав важливі справи, а вона мала б помітити, як багато клопоту завдала, й прийняти його компроміс. 

— Знаю. І зараз же вийду через них, — Ярина зціпила зуби й встала з-за столу. — Дякую за гостинність, але мені вже час, — вона стримано кивнула Андрію й розвернулась, аби піти геть.

— Куди ти підеш? У тебе квартира розвалена, — похмуро відмітив Сергій,

— Але там я хоча б нікому не заважатиму. Вибачайте за заподіяні незручності, — Ярина, що добігла до вхідних дверей, з упевненою силою смикнула ручку на себе.

На хвилину запанувала тиша. Звуку відчинення та грюкання дверей не було. Андрій та Сергій нервово перезирнулися й збирались бігти до коридору, коли до кухні повернулась притихла Ярина. Вона тримала одну руку за спиною, іншою — поправила безладну зачіску. Її збентежене обличчя більше не видавало злості чи гніву — лише розгублення.

Ярина кусала губу у спробі знайти доречні слова, але до голови не приходила жодна слушна думка. Вона зробила глибокий вдих, видих й під стурбовані погляди знову опустилася на м’який куточок.

— Ви ж завтра нікуди не планували йти? — Ярина почала з ненав’язливого питання.

— Ні, — глухо видихнув Сергій і прикрив очі долонею. Це не було відповіддю на питання — скоріше, приречений вигук через здогадку щодо того, що відбулось в коридорі.

— О, це чудово, — вона подумала, що Андрій та Сергій дійсно не збирались нікуди йти. — Думаю, ми чудово проведемо вихідні разом, — Ярина ніяково усміхнулась і поклала на стіл відірвану дверну ручку.

Андрій занадто гучно зітхнув і обхопив голову руками. Він багато років ставив собі подумки важливе питання — чому він завжди все робив правильно й обережно, а люди, що його оточували, ніби народились у країні невдач і катастроф? Чому навколо нього не кружляли милі та відповідальні люди? Чому він мав розв’язувати проблеми всіх навколо? Де він так сильно нагрішив у минулому житті, що у цьому народився у своїй сім’ї та оселився у цьому будинку?

— Я подзвоню Ростиславу. Він зі своєю командою все відремонтує, — Андрій опанував емоції й запропонував розсудливе розв’язання наявної проблеми.

Сергій невдоволено скривився, ніби від зубного болю:

— Тільки хай він не бере того свого помічника. Я його не терплю. Ти знаєш, що він під час останнього ремонту зробив у моїй кімнаті? А я тобі розпо…

— А я не терплю неможливості вийти з приміщення з власної волі, — Андрій не збирався вступати у довгі нескінченні розмови. Всі невдоволення Сергія завжди були ірраціональними й прискіпливими. Будь-яке рішення, окрім усунення неподобства, його не влаштовувало, тому будь-які диспути не мали жодного сенсу. — Все одно інших робітників так швидко ми не знайдемо, — він встав із-за столу і пішов дзвонити своєму другові.