Глава 6. Суперечки

Андрій лютував та нервово стукав пальцями по смартфону. Він намагався додзвонитися до Ярини, але її номер знаходився поза зоною досяжності.

— Ні, я дійсно не розумію, як можна було забути людину в морзі, — він очікував почути хоч якесь виправдання, але Сергій вперто мовчав. — Чи може… Почекай… Ні, — очевидна і логічна здогадка тільки зараз виринула на поверхню свідомості. — Ти навмисно її там залишив! 

— Вважаєш варто було взяти її з собою? — той навіть не збирався чинити опір. — Щоб потім поповзли чутки? Вона ж не вміє тримати рота закритим. Я привіз до лікарні нашу сестру і не вважаю себе ні в чому винним. Софі була потрібна допомога, а з цією нічого б не сталося. У світлі останніх подій морг — взагалі найбезпечніше місце.

— Ми зараз же їдемо за нею, — Андрія не цікавила мотивація жахливого вчинку.

— Слухай, — Сергій потягнувся та знехотя пробурмотів, — може вже завтра заберемо? Я дуже втомився домовлятися з людь… — він збирався поділитися деталями важкого дня, але його перервав суворий голос.

— Завтра субота. Їдемо зараз же.

— У неї все одно квартира розвалена. А там — і стіни, і дах над головою, — не вгамовувався Сергій, який встиг пошкодувати, що зранку запропонував їй залишитися у них. 

— Якщо ти зараз же не повезеш нас до моргу, я тебе вдарю, — він не жартував. — Бідна дівчинка, мабуть, зараз до смерті налякана.

— Ніби в суботу люди не помирають, а вона ніколи не бачила мертвих, — невдоволено пробурмотів Сергій, але дослухався до вимог, вимкнув сигналізацію та відімкнув автомобіль.

— Ти залишив її в одному приміщенні з…? — Андрій затамував подих. Він щиро сподівався на негативну відповідь.

— Заспокойся, — роздратовано пробурчав Сергій та сів за кермо. — Я зачинив її у лабораторії.

— Ну ти й, — Андрій не став завершувати речення грубощами. Він відчинив двері та опустився на сусіднє сидіння. — Твій Петро знову вирішив піти раніше? — на згадку спало як Сергій розповідав про лаборанта, який з невідомих причин безмежно захоплювався ним та занадто багато йому дозволяв при відвідуванні патологоанатомічного бюро. 

Сергій не відповів — лише завів мотор та скривився. За десять хвилин його втомлений погляд провів чергових порушників на дорогих автомобілях. Якби Андрій не сидів поруч, він би також скоротив дорогу всупереч правилам.

— Зараз заберемо її та вже відпочинемо, — той спробував підбадьорити виснаженого Сергія.

— Якби хотів відпочити, то, — Сергій думав нагадати про те, що від Ярини у них завжди самі лише неприємності, але промовчав. 

Подальшу дорогу вони долали в тиші.

Скільки часу мало б зайняти забрати людину з відомого місця та поїхати далі? Кілька хвилин? Немолода жінка, що вперто перегородила прохід до моргу, ймовірно мала іншу думку стосовно цього.

— Ганно Олександрівно, — Сергій завжди підозрював, що невисока жінка, яка постійно стежила за ним примруженим поглядом, тільки й чекала моменту, аби відкрито продемонструвати нелюбов до нього. — Нащо вам перепустка? Я ж сьогодні у вас тут був. Чи ви гадаєте, я вкраду ваших дорогоцінних клієнтів? Так не тривожтесь, повз вас, — він навмисно зробив паузу й окинув її важким поглядом, — я не зможу непомітно пронести тіла.

— Без перепустки або працівника моргу ти далі нікуди не підеш, — Ганна примружила болотного кольору око, схрестила перед собою руки й показово фиркнула.

— Це марно, — Андрій швидко оцінив ймовірність досягнення згоди й відтягнув Сергія убік. — Дзвони Петрові, — він неголосно зітхнув й потер втомлені очі пальцями.

За довгі пів години на таксі приїхав збуджений патологоанатом Петро. Він щиро образився на Сергія, якому довірив ключі від лабораторії, й не розумів, як той міг так підвести та змусити його повернутися на роботу у вечір п’ятниці. У нього тільки-но було побачення з надзвичайною жінкою — красивою, розумною, талановитою. Єдиний шанс на життя, що така взагалі подивиться на непримітного патологоанатома з посередньою зовнішністю та невисоким доходом. Навряд чи вона пробачить, що він так зірвався з ресторану та залишив її. 

Наступні десять хвилин минули в сперечаннях з Ганною, яка вже відверто заради втіхи не бажала впускати до приміщення трьох чоловіків, один з яких навіть мав перепустку. Вона навіть уголос виказала припущення стосовно їхньої приналежності до секти та бездарної спроби дістати органи для ритуалу чи жертвоприношення.

Кращий вечір п’ятниці годі й уявити.

Першим до лабораторії увійшов Сергій. Він хотів одразу вислухати шквал грубощів, криків та звинувачень, щоб пізніше не повертатись до цього питання. Його здивуванню не було меж, коли заплакана Ярина вскочила з підлоги й кинулась йому на шию.

— Сергію, Сергію, — по її щоках проклали шлях нові сльози. — У мене… Я… Телефон розрядився.

Приголомшений Сергій помітив у побілілих від холоду руках вимкнений мобільний телефон.

— Усе добре, — він глухо видихнув й знехотя погладив її по спині.

На глибині душі ворухнулось незвичне почуття провини. Сергій спиною відчув осудливі погляди.

В момент, коли здалось, що погане залишилось позаду, і всі могли їхати додому, ймовірно виснажений переживаннями організм відчув, що небезпеки більше немає й акумулювати ресурси не обов’язково. Ярина повільно закрила очі, втратила рівновагу, а за мить — й свідомість.